Розділ «VII»

— А навіщо вона тобі, якщо не секрет?

Та довговолосий продовжував скалитися.

— Нічого такого, — сказав він. — Можу навіть тобі її лишити, якщо хочеш. Лише поверну борг, подякую перед смертю.

— За що? — запитав Андрій.

— За СНІД. За СНІД!

Цей псих реготав. Дивився на Андрія й реготав. Його зловісний регіт бив по барабанних перетинках, товк по запамороченій голові, яка відмовлялася що-небудь розуміти.

— За СНІД!!! — кричав довговолосий, натискаючи на сигнал і б’ючи руками по керму.

— За СНІД… — самими губами повторив Андрій, насилу усвідомлюючи, про що йдеться.

Ліна хвора на СНІД. Боже… Відчуття, що бракує повітря, з’явилося зненацька. І чим ясніше він це усвідомлював, тим більше перетинало подих. Ліна хвора на СНІД! А він оперував її, міг вколотися, порізатись. Тим більше в тій паніці… Хто б на таке звертав увагу! А в поїзді, коли він бинтував їй ногу, на пальцях точно була її кров. На руках могли бути мікротравми. А в перев’язочній, коли її реанімували? Андрій згадав, як дихав їй рот у рот, поки не принесли дихальний мішок. А під час операції? Він точно пам’ятав, як розірвалась рукавичка. Та що рукавичка! Зупиняючи кровотечу, він притискав пальцем зсередини грудної клітки пошкоджену судину, і гострий уламок ребра колов його в палець. А він тиснув і тиснув як навіжений, поки не приїхав торакальний хірург.

В Андрія попливло перед очима. Він уклякнув і, забувши про потвору, що перебувала поруч, очманіло оглядав свої руки. Що це за подряпина? А ось садно. Коли вони з’явилися? До чи після? Ні, ці садна могли з’явитися, коли його тягли по щебеню, а потім кинули в гаражі. О, якби це було так! Можна було б навіть подякувати тим двом крутим хлопцям! Але зараз треба заспокоїтися. Скоріше за все, так воно й було. Подряпини виглядали зовсім свіжими. Вони ще боліли. Їх важко було б не помітити після операції або принаймні в поїзді, дорогою до цього клятого Галютина. Здавалося, переляк от-от ущухне, та раптом вжахнула нова думка.

Зараз там, у лікарні, перебуває хвора на СНІД. Ніхто з персоналу про це не знає. Їй робили ін’єкції, перев’язки, інші маніпуляції. Можливо, їй переливають кров! Забруднюються інструменти, шприци, руки лікарів, сестер. Руки! Хтось також може вколотися або мати мікротравми на руках. Хтось недбалий може погано простерилізувати інструменти або шприци. Звичайно, хворій, як і належить, уже взяли кров на аналізи, зокрема й на СНІД. Але коли-то ще буде результат? Більш ніж за тиждень. Йому знову стало гаряче. Невже таке може статися? Чи вже сталося? Можливо, чоловік зо п’ять уже винесли з лікарні отой СНІД і от-от передадуть його ще п’ятьом? Ця проблема завжди здавалася далекою та абстрактною. СНІД! То й що з того? Контингент інфікованих чи й хворих існував переважно у великих містах. Андрій точно пам’ятав, що за часів його роботи у Старогородській лікарні таких хворих не було. До них лише долітала інформація з офіційних джерел, статистика, але це були голі цифри, які не викликали ніяких відчуттів. Персонал лікарні, як і належить, виконував усілякі інструкції щодо профілактики, усім хворим робили аналізи на СНІД, якщо не було перебоїв із реактивами, — і все. На проблему всі дивилися крізь пальці, наче були впевнені, що такий хворий у лікарні ніколи не з’явиться, не приїде з Одеси, Києва чи іншого великого міста, де, як казали, їх вистачає з головою. За якоюсь парадоксальною особливістю людського мислення до пори до часу цією проблемою серйозно не переймався ніхто. Як то кажуть, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Лише тепер Андрій ясно усвідомив, що грім цей може вдарити, ще й так, що мало не здасться, а можливо, уже вдарив. Що ж буде далі?

Пружина знову клацнула. Нарешті цей маніяк сховав ножа. Цей звук і вигляд леза, яке щойно торкалося його шиї, повернули Андрієві думки до проблем власної персони.

І він побачив на своїй руці ще одну маленьку подряпину, якої спочатку чомусь не вгледів. Оця вже точно була несвіжою. Коли вона з’явилася? Коли?! В Андрія знову попливло перед очима. Щось повзло по його щоці. Це була крапля. Багато таких прозорих холодних крапель вкрило його обличчя.

Довговолосий давно зупинив машину. Андрій сидів, закам’яніло дивлячись на свої руки, з обличчям, вкритим рясним потом, а незнайомець, повернувшись упівоберта і спершись ліктем на кермо, уважно розглядав його. Він більше не реготав. Нарешті Андрій підняв голову. Перед очима й далі все розпливалося, і той, хто сидів за кермом, наче зливався тепер в одну темну пляму.

— Що, — запитав довговолосий з дурнуватою посмішкою, — ти вже встиг з нею виспатися? І як вона тобі? Скажи, клас баба… І вона що, не попередила про свою болячку?

Він придуркувато гиготнув.

— Ну добре, добре, не бійся, — вів своєї Андріїв викрадач. — Чого ти так зблід та спітнів? Господи… Аж дивитися моторошно. Я ж не казав, здається, що вона хворіє на СНІД! Я лише сказав, що мушу подякувати їй за нього. А це, погодься, різні речі. Особливо, я бачу, для тебе.

І він поблажливо поплескав свого бранця по щоці. Андрій підняв на нього очі. Що він сказав? Що в неї немає СНІДу? Тоді що вона йому завинила? Та голова його була зараз наче незмащений механізм, що ледве працював.

Машина рушила, і невдовзі місто лишилося позаду. Вони під’їхали до заправної станції. Водій знизив швидкість і зупинив авто біля однієї з колонок.

— Сиди тихо, — кинув Андрієві, — СНІД плаче по тобі.