Розділ «IV»

Андрій важко зітхнув.

— Ліно, — сказав він, — послухайте мене уважно. Я спробую, не знаю як, але спробую знайти вашу Іру. Чесне слово, спробую! Пригадайте, може, ви ще що-небудь забули мені повідомити. Ну, щось таке, що допомогло б мені розшукати її…

Вона трохи помовчала, а після ковтка води знову розтулила губи:

— Вона живе в невеликому старому будинку, на якому є супутникова антена. Вона казала, що піде до сусіда дивитися світові програми… Прошу вас, знайдіть її. Тільки не віддайте листа комусь іншому. І не розповідайте нічого про мене, навіть їй…

Сумка Ліни, як і вночі, стояла під столом в ординаторській реанімаційного відділення. Не звертаючи уваги на здивований погляд лікаря, який змінив Ігоря, Андрій смикнув блискавку і зазирнув усередину. Йому потрапило під руку декілька жіночих речей, дезодорант, манікюрні ножиці, знайома книжка, і ось він, конверт, на якому було написано: Ващенко І. Отже, Іра Ващенко. Андрій поклав листа до кишені, згріб сумку і рушив у хірургію, просто до кабінету Варцаб’юка. Він сунув коридором, не відповідаючи на вітання тих, хто траплявся назустріч, розгублений та невиспаний, геть не тямлячи, що робить. Але одне було очевидним — він збирався просто зараз від’їхати не знати куди і не знати для чого. Двері реанімаційного відділення залишилися далеко позаду, а перед очима й далі поставав благальний погляд дівчини, яка, попри всі його зусилля, все ще перебувала на порозі життя та смерті, куди привів її не хто інший, як він. Від усвідомлення цього дибки ставало волосся. Він знав, що не зможе чекати розв’язки біля її ліжка. Тому й готовий був виконати її прохання. Тим більше, що цього, крім нього, не міг зробити ніхто. Хай там як, а він зробить бодай щось, придатне для занесення у власний актив, коли настане час підбивати підсумки. З цими думками Андрій і зупинився перед дверима кабінету свого шефа, на якого збирався звалити весь тягар лікування щойно прооперованої ним важкохворої.