Розділ «IV»

А зараз вам потрібно відпочивати. Ви вже змучились. Зараз ви заснете, а коли прокинетеся, то почуватимете себе набагато краще.

Він ще раз торкнувся її руки і пішов з палати.

— Заждіть!

Андрій застиг у дверях наче вкопаний.

— Зачекайте, будь ласка, я вас прошу! — бідолашна ледве проковтнула після цих слів.

Андрій повернувся, дав їй напитися й сів поруч. Дівчина знову на мить заплющила очі, а коли розплющила, він прочитав у них якусь рішучість.

— Слухаю вас, що ви хотіли сказати?

— Я не знаю… Мені так не пощастило… Я не знаю, до кого звернутися, не знаю, що зі мною… Я боюся… — вона ставала якоюсь збудженою.

— Заспокойтеся, усе гаразд, — він знову взяв її руку в свої. — Розкажіть мені, що вас турбує. Не бійтеся, я спробую допомогти вам.

— А де я бачила вас раніше? — запитала вона.

— У поїзді. Ми з вами їхали разом, коли все це сталося.

— Нічого не пам’ятаю… І ви врятували мене?

— Можна сказати, що й так, проте я ваш боржник, тому… — Андрій затнувся, але в голові хворої все плуталося, навряд чи розуміла почуте.

— Я мала їхати до Іри, щось їй передати і не можу тепер цього зробити… — і з голосу, і з виразу обличчя було видно, що вона страждає. На очах виступили сльози.

— Ну-ну… Не треба плакати, я вас прошу! А де вона живе, ваша Іра?

— Вона живе зі мною в Києві, але поїхала до тітки.

— Куди? Скажіть мені адресу, я все влаштую.

— Я не знаю, — на неї не можна було дивитися без жалю.

— Як не знаєте? А куди ж ви тоді їхали?

— У Галютин.