Розділ «IV»

— А де це?

— Дніпропетровська область.

— Дніпропетровська? Це ж чортзна-де! І ви з Києва їхали в Галютин через Волинь? Ще й приміським дизелем?

Тим часом ін’єкція, мабуть, почала діяти. Говорила Ліна на превелику силу. Треба дати їй заснути.

— Я їхала не з Києва, — сказала вона, — і адреси в Галютині не знаю. Я їхала її шукати.

— Ось що, — сказав Андрій. — Зараз ви заплющуєте очі і спите. Добре? А коли прокинетеся, ми відразу повернемося до цієї розмови.

Але вона не хотіла спати. Хитала головою і благала допомогти їй. Та Андрій і без того готовий був що завгодно для неї зробити.

— Добре, розповідайте, — сказав він. — Тільки коротко, лише найголовніше. У вас ще мало сил.

Вона випила ковток води.

— Що ви мали передати Ірі?

— Листа…

— І де той лист?

— У сумці, напевно… У мене була сумка? — тепер у голосі й очах уже не відчувалося тієї болісної напруги, але дихала вона важко, обличчя вкрилося потом.

Андрій, безперечно, ризикував, даючи їй зараз таке навантаження. Він дивився на це обличчя, і воно вже не здавалося йому ані цікавим, ані привабливим. Не залишилося нічого від того, що не давало йому спокою у поїзді, навіть сліду тих почуттів. Він уже не міг дивитися на неї як на жінку. Перед ним лежала важко хвора людина, а сам він був однією з причин її хвороби. І йому всією душею хотілося лише одного — щоб вона якнайшвидше зникла звідси, своїми, звичайно, ногами. Щоби більше з нею не зустрічатися і взагалі забути про весь цей жах. Та, мабуть, йому ніколи не вдасться позбутися тяжкого, гнітючого відчуття провини перед цією дівчиною.

— Це так важливо? — запитав він. — І так терміново? Ви впевнені?

Вона ствердно кивнула головою.

— Добре. Кажіть, як її там знайти?

— Я не знаю…

— Ну а як ви самі збиралися її шукати? Ви ж їхали туди?

Це виявилося для неї занадто. Вона не могла так довго думати й говорити.