Розділ «IV»

— Чому в мене все так болить? — вона знову застогнала. — Що зі мною?

Очі її заплющилися. Їй справді було зле.

— Вам зробили операцію, — сказав Андрій, — зараз усе добре. Небезпеки для вашого життя немає. Тепер ви мусите видужувати. Скоро все буде гаразд.

— А що зі мною було? — Її губи знову пересохли. — Яка операція?

Кожне слово давалося їй важко.

Амнезія? Андрій здригнувся від цієї думки. Можливо, під час клінічної смерті гіпоксія, незважаючи на все, що він робив, таки вразила мозок? Невже…

— А ви що, нічого не пам’ятаєте?

— Що я пам’ятаю? — вона замислилася.

— Що ви пам’ятаєте останнє? Як вас звати?

— Ліна… Я мала їхати до Іри поїздом… Я їхала…

— А далі?

Дівчина силкувалася згадати і не могла — він це бачив.

— А що було до цього, ви пам’ятаєте? Що було з вами вчора, позавчора, тиждень то…

Він не доказав. З нею щось відбулося. Андрій побачив, як зреагували її очі, як змінився погляд.

— Пам’ятаю, — відповіла вона, — все…

Ну слава Богу. Незначна амнезія, цілком закономірна у цьому випадку, повинна була скоро минути. І тоді вона згадає, хто винен у всіх її нещастях. Тим часом це виявилося навіть йому на руку, адже лікувати її далі було б украй незручно, знай хвора, хто цей лікар і яке має до неї відношення.

— А що зі мною сталося?

— Ви перенесли операцію на грудній клітці. У вас погано дихала ліва легеня. Але тепер усе гаразд. Ви скоро видужаєте, все обійдеться без наслідків. Не хвилюйтеся. Зараз вам зроблять укол, менше болітиме.

— А коли я вийду з лікарні?

— Гадаю, скоро, — відповів Андрій, — але днів з десять, напевно, доведеться побути тут.