Розділ «6»

Довго ще стояли вони мовчки. Місяць струменів холодним срібним світлом. Тріпотіли на фіолетовому оксамиті неба великі мерехтливі зорі.

Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:

— Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.

— Так і має бути.

— Але ж мені кортить зробити… ще одну справу…

— Цього треба навчитись.

— Хіба я не став уже чаклуном?

Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло в дріж, і він швидко почав застібати сорочку.

Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.

— Запам'ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.

— Я не забуду, — Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. — Ніколи.

Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.

Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полум’я низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.

Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого зап’ястка й зацікавлено оглянув.

— Ти прагнув саме цього?

— Ні, — простогнав Коріель. — Гадав, що тепер зможу…

— Ти занадто квапишся.

— Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!

— Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.

Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено: