Розділ «30»

— Здебільшого. Раніше в нас було багато часу. Його руйнівна дія за певних умов уповільнювалася.

— Тому чаклуни так довго живуть?

— Тепер уже — ні. Тепер час для всіх однаковий.

— Ти теж учився кілька десятиліть?

— Чому ти такої думки?

— Багато знаєш і вмієш.

— У мене була можливість пришвидшити процес навчання. І я її використав, — як завжди, Коріель говорив рівним тоном, хоча Диводан запримітив, що його тембр змінився. З’явилось нове, незвичне для нього забарвлення.

Коні швидко понесли їх уперед. Сонце світило в спини, попереду розкинулась яскрава рівнина з поодинокими низькими кущиками. Зненацька майже з-під копит знялася в повітря зграйка наполоханих горобців.

Коріель осадив коня:

— А ти знаєш, як освідчуються в коханні чаклункам?

— Ні. Звідки?

— Не кажучи жодного слова, слід стати на одне коліно й торкнутися рукою подолу її сукні.

— А що має робити вона?

— То вже її клопіт, — чаклун потягнув коня за повід, пришвидшив рух. Відтак озирнувся й голосніше, ніж звичайно, сказав:

— Віланду не часто побачиш у сукні. Не проґав нагоди.

Диводан повільно зупинив коня. Шалено калатало серце, обличчя палало. З ним такого не було відтоді, як побіліло руде волосся та зникли веснянки. Проте, коли наздогнав Коріеля, виглядав зовні спокійним, і вони більше ні словом не перекинулися до самого табору. Чаклун прислухався до пісень, що лунали в Диводановій уяві, але хлопець, звісно, не здогадувався про це й пірнув у них з головою, не знаючи, що його супутник зацікавлено стежить за ним.