Розділ «23»

— І що відчував?

— А ти не здогадуєшся? Одного разу ти з’явилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма… Торкнувся твоїх плечей… Пальці ковзали по шкірі, й пучками я відчував… тебе… А ти сказала: «Твої пальці… цілують мене…»

— Перестань! — раптом вигукнула Огнеслава.

Вони оговтались — очі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава од вітру.

Відвернувши рум’яне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:

— Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколо — і зорі, і небо, і повітря, і трава під ногами — моя рідня… Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.

— І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.

— Ланцюгів? Це ланцюги?

— Або мотуззя. Досить-таки міцне.

— А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я… Коли мене вже не буде?

— У мене вистачить сили розірвати їх.

— Силою кохання?

Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:

— Про це не говорять.

— А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.

— Я знаю, — відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.

Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами… І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч…

Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.

— Пора, — Вельф зупинився.

Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги: