— А тепер сюди їздять у відпустку федерали, — не втримався Хантер.
— Підерали! — дружно підхопив гурт і дружно реготнув.
Коли добряче темніло, починав підтягуватися народ із Собачовки, у сутінках, бо не хотіли світитися перед іншими місцевими, які тут удавали нейтралітет.
Порода людська була строката — після голодомору й Другої світової сюди назбирався люд з усього Союзу, бо із зон випускали тих, хто хотів відновлювати шахти. Та що із зон! — від армії звільняли, аби лише «дать стране угля». А тим українцям, хто дивом лишився у тутешніх містах, у паспорті писали «русскій», а селянам нічого не писали — ті ж були безпаспортні.
Місцеві приходили в основному виміняти консервів на свій «борщовий набор», чи на самогонку, бувало, солдатики у них замовляли якої випічки, словом, бізнес процвітав.
Лише одна тітка була без бізнесу, бо вчителька географії, отож приходила по каву, вони з лейтенантом сідали подалі на колоду.
Ота дровеняка дратувала бійців, бо лейтенант не дозволяв порубати на дрова, а чомусь обв’язав вірьовкою. Таке саме зробив і з іншим дишлом, якого чомусь називав «зубочисткою», а на запитання загадково відповідав:
— Лопати лучче гостріть.
Виносив до училки джезву, повільно пили й повільно сперечалися, ляскаючи в карту, часом зриваючись на крик, а то й на матюки, бо лейтенант не погоджувався і махав компасом; вона не матюкалася, лише крутила пальцем у голову то собі, то йому, то в карту.
Про що гризлися? Лейтенант не коловся.
Дивна була ця сільська інтелігентка, і якби не годилася йому в матері, бійці охоче посмакували б якісь інтимні подробиці.
А чого? На війні й не таке буває, щоправда, ні з ким вона не одійшла, скажімо, в степ чи за бур’яни.
Якось люто зчепилася була зі Столицею:
— Двоїстий код вигадав ще до Норберта Вінера сам Морзе, коли створив свою азбуку.
— Неправда! Його вигадали зеки ще раніш, бо споконвіку перестукувалися по тюрмах, — не здавався той.
— Воно б не мішало вивчити морзянку, — лейтенант оглядав крізь тепловізор далеке село замість контролювати ним дорогу чи своїх постових. — Морзянка — це надійна вещ.
Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.
— Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, — кривився Столиця.
— Да, на шару знайшов репетіторшу, — вставляв щось розумне й Вітько.
Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «УКРИ » автора Жолдак Б.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4“ на сторінці 2. Приємного читання.