Розділ «3»

Однак крізь окуляр виразно видно кісточки, як вони, побілівши, стискають зброю; занадто стискають, аби вона була заряджена холостими, та й хто б це стріляв холостими, маючи на автоматах глушники?

«Якого їм дідька треба?»

Ну, був тут колись давно колгосп, але ж од нього лишилася тільки бита цегла.

Він навмисне виходить на видноту — два кроки вперед і швидко один назад, досить для кулі, аби вона люто цьвохнула саме туди.

Падає, одкочується, крізь оптику бачить, що ті вже біжать не ховаючись, і дає першу чергу — ще й кулі не долетіли — плигнувши убік, — умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де щойно він був, і, що гидко, — доволі точно б’є, викидаючи кущики землі.

За цей час встигає навіть навестися крізь оптичний і, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о диво! — кволо відповзаючи на спинах, не припиняють стріляти в його бік.

«Хто такі?»

Треновані — отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, а це не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» — встигає подивуватися лейтенант, одкочуючись з місця, куди рикошетом влітають цілі траси вранішніх куль.

Висунувшись, він встигає натиснути на собачку, але вони майже випередили — болюче влучення в око, засліплення. Перекотившись, враз радіє: просто одстрелена земля влучила йому в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез нарешті показує себе — лейтенант устигає побачити, як той кинув гранату з-за куща, вона ляпнулася близько, рубчаста, сичить запал, лейтенант встигає дати чергу просто під неї,

і вона разом з ґрунтом летить назад,

вибухає в повітрі, од такого заховатися важко, хоч криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало — вискочивши зі спальників, хлопці почали гатити в білий світ, як у копієчку, мчать босі й, радше через психологічний ефект, ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого флангу.

— Вперед! — кричить лейтенант щосили.

І зривається на ноги, не відпускаючи гашетки, аби молодняк побачив, що то означає наказ.

Одна біда, набої вилітають швидше, аніж перезаряджаються, і Бог з цим, адже ворожий десант дає драла од берега, знаючи: на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей, ще густіше, але тим і невлучніше — мчать щодуху туди, де руїни колгоспу, де можна ховатися.

— Вогонь! Вогонь! — кричить лейтенант, бо самому вже нема чим стріляти, лишився пістолет, але не для такої відстані.

І бачить, що жоден його салага не відстає, ноги не чують землі — тут вже не спіткнешся, летять, одразу бачивши узвишшя, куди біжить ворог;

і наче з-під високих хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, стрибаючи через побитих, мчать окрилені, бо чужакам нікуди бігти — узгірок кінчається урвищем.