Розділ «35»

— По-вашому — нарєчієм, — затято упирався Вітько, а його — прутом по зубах.

...Словом, запакували Вітька в літак і повезли в Альпійські цілющі гори за наказом таємного мільйонера, той ще й досі осягти не міг: як це гатити прутом людину та ще й знімати на телефон, не стримуючи регіт?

Там Вітько остаточно отетерів, аж навіть почав дякувати жорстокій долі за катування — а як би він опинився в цьому раю? День перебування тут коштує більше, аніж заробив за все своє життя...

Дуже радів, що природа нагадує рідні Карпати, там він колись побував у турпоході, й дитячі спогади несподівано живили його краще за антибіотики. Щоранку кидався до дзеркал: чи не стухли ясна, які там ясна, коли оно щоки набубнявіли, наче він горіхів напхав.

Вітько аж бажав перетворитися на привида, аби не зачепити чого, бува, чи не наступити, і навіть коли всі зуби було вставлено, він з насолодою боявся, бо «скіко один такий зуб коштує».

...А чого коштує чуйка?

Ось питання — отак і того разу: коли волонтери привезли саморобного дрона і вирішили запускати, то зробили з цього натуральне шоу — сказано, діти.

А Вітька тоді осяяла проста думка:

дрона в повітрі збити важко, бо він дуже маленький, але коли він стоїть ще на землі і вмикає електроніку, то перетворюється на чудову мішень, тут не треба зенітки, годяться, наприклад, «гради» чи й «урагани».

— Стійте! — волав здалеку він, а хлопці з подивом дивилися на маленьку фігурку внизу пагорба, яка мчала, верещала й кумедно махала руками.

— Лягайте! — лунало з фігурки. — Тікайте!

Біда в тому, що електроніка дає змогу навестися на неї по джіпіесу, по телесигналу, по вай-фаю, по скайпу, по...

— Кидайте його к бісу! — верещав Вітько на ту небезпечну цяцьку,

а вже небо за видноколом зашаруділо, заскреготало «градівськими» стартами, а вже проти сонця поставали нові яскраві цяточки.

Ось вони спершу поволі, а потім хутко збільшилися, волонтери безтямно споглядали їх в безхмарному чистісінькому небі, а коли воно впало на них, то все полетіло шкереберть так, що Вітько отямився аж у Стаханові-страханові, у підвалі.

...Нарешті австрійські не надто вродливі медсестри дбайливо запакували Вітька в спеціальний ошийник з намордником, обмотали ремінцями і лише тоді дозволили ставати на лижі, які були геть не такі, до яких він звик з дитинства; чоловіка в піт кидало, коли він думав, скільки одна така лижа коштує: з композитів, сталі й деревини цінних порід.

От іде собі Вітько та й іде, ступаючи по казці під найчистішим сліпучим сонцем, а коли розвиднілося в очах, то, почувши голоси, обернувся й побачив кого?

Чуму.

— О-ох ма! — промчав той, радісно збиваючи снігові іскри з ялин.

З гучною компанією таких же вмазаних галасливих земляків летів на лижах (не те, що обачний Вітько), додавши до альпійського цілющого повітря чимало перегару.