Розділ «32»

— Поглянь на берці, — прошипів Помазок.

Штани постових були внапуск, однак, пильно придивившись, можна було помітити, що вони нетутешнього взірця. Ну то й що? Могли сюди заблукати які завгодно інші.

Лейтенант вискочив на асфальт, привітався.

— Які проблеми? — розводив руками. — Відколи це гаїшники, не пойняв, тормозять військових? Шмонають Нацгвардію?

— Да с тех пор, — тамуючи акцент, посміхнувся офіцер, — як ваш брат начал вивозіть на гражданку огнестрельное оружіє.

— А ви ж тут при чом? — дивувався лейтенант.

— Пріказ, — була відповідь.

— Ми вже цими приказами во, — провів він по горлу, — тихо, спокійно їдем собі одіспатись, помитись.

— К невестам едем! — виткнувся з віконця Помазок. — Яке тут оружіє?

— Харе болтать! Не мне об’яснять, что в стране возрасла преступность.

— Послухай, командир, — доброзичливо шкірився лейтенант, — ми й так стомилися, їдемо собі законно з АТО, нікому не заважаємо... Може, якось домовимось? — виразно підморгнув до своєї нагрудної кишені.

На що той офіцер багатозначно скосив очі на своїх підлеглих, небажаних свідків, і з сумом намружив брови:

— Да тут дєл-то — виході строітся, — гукнув він до «газелі», — провєрім, ето какая-то мінута, і єдьтє себе с Богом, — доброзичливо усміхнувся, вітерець привітно під шоломом куйовдив його русяву чуприну.

— Три доби не спали, — бідкувався далі лейтенант, краєм ока бачивши, як із протилежної «буханки» виходить озброєний гурт постових, — задовбали зі своїми перевірками! Героїв перевірять?!

Мимохіть помітив — хоч автомати стволами вниз, а уже зняті запобіжники, а очі з кожним кроком дужче мружаться. Він розчепірив пальці й широко розвів руки:

— Ну ви даєте...

— Правєрім і всьо, ето какая-то мінута.

Так це он як, думав, отак просто, бо ще краєчком душі вірив, це неправда, це не про них, навіть коли узрів, що та друга «буханка» має чомусь затінені вікна — де б таке в «ДАІ» було?

Як же таке можливо — отак просто?

Отак: