Розділ «29»

Заплішився він йому в пам’ять — і все. Але чому? І тут Жора збагнув — він бо увесь час міркував, де б йому дістати таких труб належного діаметру, щоб зарядити реактивні фугаси і випустити по ворогові, хоч ті заряди й некондиція, але! Кудись таки долетять.

Оно радянські «катюші», так ті одоробла взагалі без труб літали, і що? Лякали німців ще дужче, бо влучали куди-як, і акуратних німців саме це найбільше й лякало.

Та й самі «катюшники» ненавиділи свою зброю, й не тому, що еліпс ураження становив три на півтора кілометри, а те, що вони часом просто не злітали, а, зачепившись, свистіли над головою, намагаючись висадити у повітря своїх же мінометників.

Радянські гвардійські мінометники над усе полюбляли «Луку Мудіщева», радянський аналог фашистського «Фау-1», тільки зменшений.

Чому «Лука», чому «Мудіщев»?

Тому що фалосоподібний. Проте гігантський пеніс не через це викликав симпатію, а тому, що стартові дроти цієї штуковини відмотувалися далеко за позиції, тож півтонними зарядами можна було прелюбо гатити, не остерігаючись аніякого зворотного вогню, на відміну від «катюш».

Це все довго мучило Жору і ніяк не хотіло об’єднуватися з дебільною конструкцією колодязного буру, доки хлопець випадково не вступив у ховрашу нору і мало не зламав ногу.

— Сука! — заволав він замість «еврика», як це б належало винахідникові у момент осяяння.

Затамувавши подих, щоб відкриття не вилетіло з голови, Жора помчав до руїн збирати подерті зі стовпів дроти, а потім — піднімати бійців, адже починало вже вечоріти, й ті, невдоволені порушеним вечірнім відпочинком, змушені були напружуватися, викликати в собі ентузіазм і рушати на подвиг.

Якби хто побачив збоку вервечку бійців, які рухалися наче низка зулусів, що на жердинах несуть підв’язану здобич, —

отак і укропи тягли, зігнувшись, приторочені реактивні снаряди типу «град».

Бо та сама Галя-Чупакабра повідомила координати кількох підготовчих таборів, де федерасти муштрували завербованих лугандонів, аби перетворити їх на убивць свого народу, дивно, що розташування було найближче до цих наших позицій.

Попереду чимчикував Жора, несучи довгу залізяку, тобто славного колодязного бура.

Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір’я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.

Розвантажились і попадали; тільки не Жора — той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.

— Оце з неї запускати будеш? — кивав на жердину Сивий.

— Твого хера прив’яжу й запущу, — звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.

Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи «ховрашу нору», лишень охайнішу й рівнішу.

Тут виникло дві проблеми — адже бур меншого калібру, ніж «урагани», отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по-друге — не напоротися на камінь.

Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.