Розділ «28»

Ще здалеку Мічурін побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну — річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде.

— Що таке? Перевірка з генштабу? — перепитав він.

— З гей-штабу! — дружно відповіли ті.

І справді, скоро почулося приємне фуркотіння й прикотився броньований джип із колоною охоронців.

Солдати хутко вдяглися і виструнчилися, коли до них виступив генеральський чин; усі на фізіях зобразили повагу.

Привітавшись, той почав з подяк од Батьківщини і командування, потім перейшов до тяжких часів, а коли почав про переформатування військових підрозділів, лейтенант почув, як до нього крізь вуса тихо шепоче Сивий:

— Ох, не подобаїсі мені цей фацет. Він мав кликуху «Чорний майор». Я його добре знаю.

— Він теж з Чернівців?

— Гірше, з Афганістану. Він там у нас швидко прославився, бо розподіляв бійців.

— Тобто?

— Ну, там відбирали в спецвідділення ненадьожних, ну, тих, хто багато базікав чи всяке таке.

Виявляється, в Афгані комуністи збирали докупи всіх підозрілих служак, а потім такий об’єднаний загін вивозили в гори, там їм визначено маршрут, а в його кінці було обіцяно вертольотами всіх підібрати. Але ніхто, звісно, не прилітав, і потроху моджахеди винищували таких солдатиків. Або зганяли їх на мінне поле чи підставляли під артилерійське знищення, переставивши координатами під свій «дружній» вогонь, або, або, або...

Лейтенант ще не дослухав Сивого, а вже напевне собі скумекав, що на них із Владом чекає попереду, адже в умовах тутешньої гібридної війни оте «або» здійснити набагато легше, аніж в Афганістані.

І коли генерал Хомченко почав огляд техніки й бліндажів, хутко послав Тольку і Влада з лопатами до переїзду, аби мерщій поглибили колію в рівчаку:

— Прокопаєте й хутенько тікайте звідти!

Прощалися з начальством, а Мічурін уже перемкнув свою мобілку на автовідповідач, дбайливо обгорнув поролонкою й, вичекавши слушну мить, засунув його за бампер генеральського джипа. Потім цією ж рукою потиснув руку Хомченкові й віддав честь.

Мотор приємно зафуркотів, і кортеж відкотився.

Мічурін разом із Сивим примостилися на горбочку і спостерігали крізь біноклі, як генерал із супроводом наблизився до розбитого містка й посунув у об’їзд через ручай, посунув, аж доки раптом клюнув у несподівано глибоку западину й став.

А Мічурін, взявши в Сивого телефон, набрав кілька разів свого ж номера, і колишній афганець щоразу бурмотів туди якісь неясні повідомлення про переправу й скупчення:

— Та я тобі кажу, бігме, не назву квадрат, бо це зараз великий секрет!