Розділ «23»

Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.

— Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!

Він навмисне не сказав «спецвідділу», бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.

— І де ця медаль? — буркнув вже не так байдуже Джура.

— В Балабанівці.

— Сам ти балабон — це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?

Хотів додати «в такий дощ», але Звіробій сам радісно вигукнув:

— В такий дощ, в такий дощ!

Ідея була потрійна, по-перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по-друге, медаль і ротація, по-третє:

— Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна — і ми там!

— Річка-лоханка, — буркнув Влад-Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.

Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.

...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.

— Що за притча? — шепотів на таке диво Столиця.

Почали шукати чужого «двохсотого» синочка, еге, де ж там — все досконало вигоріло, який там синочок — поплавилася навіть дюраль.

Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.

Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи, та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами — Джура славно встиг замінувати здобич.

Їхній воділа, мудак, вискочив з кабіни подивитись на вибухи, а що тут було дивитися, треба було мотати звідси, а не оченята лупити.

Влад вибив йому зброю і радісно скрутив, притиснув коліном горло, і той насилу просичав крізь нього всі паролі.

— Дяді, і меня візьміть, — почули несподівано, бо вся увага була навколо підірваного гвинтокрила.