Розділ «Частина III Крах Аріхандруса Могутнього»

— Здається мені, мій вірний колего, що Ви перегинаєте палку, — сказала вона після паузи, маючи на увазі той предмет, який незадовго до цього несподівано полетів її онукові у голову.

— Анітрохи, — незворушно промовив старійшина. — Необхідно бути більш суворим з Дитям Зеленоводдя, інакше він усе це сприйматиме несерйозно, як чарівну казку, героєм якої він став. На мою думку, вельмишановна Данелліно, його варто було б узяти на найближче протистояння.

— Ні! — категорично відрізала вона.

— Він зможе там швидше розкритися, зустрітися віч-на-віч з тебердами і зрозуміти жахливу реальність ситуації… — швидко і переконливо заговорив старійшина.

— Ні, — коротко і впевнено заперечила Хранителька.

— Але це ж абсурд: розблоковувати його у лабораторних умовах і…

— Я сказала — ні! Достатньо того, що я його щойно відпустила на прогулянку, де він зможе познайомитися з нашим світом у «не лабораторних» умовах, — підвищивши тон, відкарбувала Данелліна Абсолютна і різко встала з крісла.

Старійшина теж встав, низько схиливши голову і притиснувши руки до грудей.

— Не смію більше наполягати.

— Нам не уникнути непередбачуваних проблем з тими жахливими енергетичними вампірами. Маркус Великий повинен залишатися нашою секретною зброєю до кінця. Він — останній аргумент проти тебердів. Вони не повинні дізнатися про нього раніше, ніж це буде необхідно, — додала Хранителька.

— Я дуже добре розумію Ваші глибокі родинні почуття, але…

— Так, я не бажаю його загибелі. Та Вам цього не збагнути, — сумно вимовила бабця Дана, і в кутиках її очей зрадницьки заблищали сльози.

— Дарма Ви так кажете, моя Хранителько. Все ж таки я… Але прошу мені вибачити, — і старий розчинився у повітрі, певно передумавши продовжувати цю розмову.

Данелліна Абсолютна змахнула рукою краплину, що сповзала по її щоці, і змусила себе усміхнутися Мудрому Пророкові, який протягом усієї розмови не випустив ані пари з вуст.

Тлустик

«Пам'ятай про нашу угоду!» — бриніло у вухах Марка. Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть на одному з ярусів міста, де його вже чекав Ілля з величним білим і до того ж крилатим конем. «Супер! — подумав Марк. — Ми будемо літати на справжньому пегасі!»

— Ілля! — радісно вигукнув Маркус Великий і побіг назустріч другу.

— Привіт, Марку! — весело підморгнув йому Ілларіус. — Ти не в курсі, що я тут роблю? Знаєш, відтоді як я з тобою познайомився, зі мною відбуваються дивні речі: то я пригадую якісь події і моменти, що зі мною не траплялися, то я опиняюся у таких місцях, як-от зараз, і не знаю, що я маю робити?

Марк розсміявся.

— А я тобі скажу, що ми будемо робити.