Розділ «Частина III Крах Аріхандруса Могутнього»

Тут Аріхандрус витяг уперед руку і зупинив ходу Марка. Теберди відійшли назад. І у поле зору Маркуса потрапила висока біла постать поруч з тендітною Віолліною.

— Дід Максим?! — Марк нарешті впізнав старого Максімуса. Той самий втомлений мудрий погляд, якого він жодного разу не помітив після їх останньої зустрічі у Дірі. — Не може бути! А ви як тут опинилися?!

Старійшина мовчки стежив за руками Володаря. Він чекав його команди. Дуже нестабільна і складна ситуація. Хоч би нічого не зіпсувати!

— Ну от, Максімусе! Схоже, тебе розкрито… Тож допоможи моєму… юному другові збагнути суть нашої сьогоднішньої зустрічі. Можливо, ми вирішимо проблему мирним шляхом.

Марк стояв дуже насторожений і скутий, він не міг зрозуміти зради діда Максима. «Чому?! Задля чого?»

Та відповідь надійшла від Аріхандруса:

— Знаєш, мій Марчику (Дитя Зеленоводдя аж похололо від такого звернення), існує одна проста істина, — він заклав руки за спину і піднявся у повітря на висоту трьох-чотирьох метрів. — Якщо не можеш подолати ворога, стань його другом! Адже так, Максімусе?

Дід Максим, тяжко дихаючи, відпустив Віолліну і підійшов ближче до Марка. Було видно, як він чомусь дуже швидко втрачає сили. Старійшина раптом мало не впав, але підбігла Віолліна і допомогла йому встояти. Він із вдячністю сперся на неї, обійнявши її за тонкі плечі. Було помітно, що Аріхандруса це здивувало.

— Ну-ну, ще помреш мені тут! Що з тобою? Ще декілька хвилин тому ти з'явився сюди такий бадьорий?! — він пролетів перед старійшиною, заглянувши йому глибоко в очі. — Ти… ти що замислив, стара потворо?! — гаркнув він і послав могутній розряд у Максімуса, який, на щастя, тільки злегка пропалив старійшині одяг.

— Мій юний Хранителю, — швидко заговорив дід Максим, — як тільки я впаду бездиханний, ця гидка, але не така вже й могутня істота, що зветься Аріхандрусом, матиме більше сили над тобою. Ілларіус сам з ним не впорається. Він зможе читати твої думки. — Старійшина тяжко перевів подих і продовжив: — Але пам'ятай: ти — сильніший за нього, тому йому й потрібен…

— Ти… ти, старий негіднику!!! — Володар аж посірів від злості, його тіло дедалі частіше перетинали енергетичні спалахи. Аріхандрус зрозумів, хто створював щит довкола Маркуса Великого. Він затрусив руками у повітрі і звідусіль стало сипатися каміння і уламки скелі, які, досягаючи дна вулкану, розбивалися на порох, налітаючи на невидимий захисний купол, що накривав континентальців.

— Він спробує тебе переконати, він обіцятиме тобі казна-що, — говорив дід Максим, а сам думав про слова Мудрого Пророка: «Максімусе, пам'ятай: Дитя Зеленоводдя Маркус Великий сам повинен збагнути істину!

Вибір за ним, навіть ціною існування нашої цивілізації! Навіть якщо це йому скаже Аріхандрус!»— Повір мені, хлопче, це не принесе тобі щастя.

— Що? — крикнув Маркус. — Я не розумію, про що ви говорите!

— Все, Дитя моє, — він впав на коліно і тяжко завалився на спину. Його прекрасні сині очі дивилися в небо, у якому з'явилося північне сяйво, що знаменувало вступ у «діалог» всіх мегаполісів, усього Зеленоводдя. — «Концерт» почався. Я встиг… — і його обличчя осяяла блаженна усмішка.

Віолліна і Марк, які схилилися над ним, тяжко зітхнули. Дівчинка розридалася і впала на Максімуса, вкривши його своїм світлим хвилястим волоссям, мов покривалом. А за якусь мить тіло старійшини ніби розчинилося у повітрі, перетворившись на хмаринку сяючого пилу, який піднявся у небо…

Марк підвівся і відчув, як щось боляче вдарило його у спину. Захисний купол зник. Отже, Максімус казав правду, хоча Марк і не сумнівався у його словах.

— Ну що ж, мій вірний Максімус виконав завдання до кінця, — майже переможно вимовив хитрий Аріхандрус. — Твої очі кажуть, мій сину, що ти вже все зрозумів!

— Не називай мене так! — стиснувши кулаки, відрізав Маркус Великий.

— Чому? — розплився у вдоволеній білозубій усмішці Володар. — Це ж правда: я — твій батько! Ти хіба лише цього не збагнув, — лукавив він.