Розділ «Частина III Крах Аріхандруса Могутнього»

— Я знаю, — з жалем у голосі відповіла дівчина, — але мій час вичерпано, прохід закривається, а тут, — вона обвела рукою жахливе довкілля, — я не виживу, я загину! Бувай.

Марк побіг за нею, але Віолліна вже зникла у пульсуючому колі. І він, ані хвилі не вагаючись, пішов назустріч своїй долі.

Ілларіус із Тлустиком якраз переступили межу до Старої Омеги, коли мантія юного Хранителя ковзнула у зникаючий пульсуючий прохід. Навіть Цезар не встиг за ним.

— От біда. Ми запізнилися, — розпачливо сказав Ілля.

— Дуже добре, повертаємося назад, — втішився Тлустик, коли помітив, що прохід зник. — Навіщо ти мене сюди затяг? Ти глянь, де ми! Це ж тільки у гарячці таке привидітися може.

Він мав на увазі те страхіття, що їх оточувало. Ілларіус цим не переймався, його гризла думка про Маркуса, який невідомо куди потрапив. І тут у нього виникла блискуча ідея.

— Слухай, Тлустику, а як часто виникають чи з'являються ці пульсуючі кола?

— Які то «ці»? — невдоволено запитав гномик. Він почувався дуже незатишно за межами Червоного сектора.

— Ну, ті, з яких виходив той теберд-дівчисько.

— A-а… Ну, тепер досить часто. Якщо ти тут постоїш з годину, то, може, яке і з'явиться… Ага, так-так! — щось зметикував собі гномик і вже веселіше запропонував: — Ну, то ти чекай! А я сідаю на Цезаря і повертаюся до лісу.

Ілларіус загадково посміхнувся. Тлустик же скоренько побіг, перебираючи коротенькими, ніжками до летиконя, який нервово бив копитом, здіймаючи порох. Та враз гномик зауважив, що земля за ним безслідно зникає, залишаючи за собою чорну прірву. Він озирнувся: довкола виникало безліч пульсуючих кіл. Миттю зорієнтувавшись у ситуації, Тлустик крикнув Іллі:

— А краще ти сідай на летиконя, а я повернуся через прохід, — і він почав шукати відповідну частоту коливань, — бо здається, що Стару Омегу поглинає викривлений час.

— Ну, гаразд! — відповів Ілля, легко добіг до Цезаря і з розбігу застрибнув на нього. — Побачимося, Тлустику! — сказав він, хитро зиркнувши на малого.

Цезар відразу став злітати. Та раптом гномик, який нервово метушився серед руїн, шукаючи відповідне коло, зарепетував:

— Стій! Стій! Зачекай, тут немає виходу! Не залишай мене, я загину у хаосі часу, — і він стрімголов кинувся за Іллею і Цезарем.

«От телепень», — подумки засміявся Ілля і подав руку Тлустику, який вчепився за хвіст Цезаря і теліпався у повітрі. — Давай руку! Ко-ло-бок.

Не зважаючи на нове не вельми шанобливе прізвисько, Тлустик мовчки заліз на летиконя і сів позаду Ілларіуса, обійнявши його за тулуб. Вони підійнялися високо у небо — так, що побачили, як на горизонті засвітилася блискуча стрічка Глобального океану. Це був кордон між суперконтинентом Зеленоводдям і темним царством Аріхандруса.

Гномик за спиною Іллі не бачив цього, він оглянувся назад і ахнув: на землі все було спокійно — руїни мегаполіса лежали собі на тому самому місці, де він щойно на власні очі бачив чорну прірву. І тоді Тлустик все зрозумів:

— Ох, і дурень же я! Ай-яй-яй, — захитав він головою, — я забув, з ким маю справу. Ти мене загіпнотизував, негіднику.

А Ілларіус щиро засміявся, бо відтепер він міг бути впевнений у підтримці свого, хоч і не дуже люб'язного, та все ж справжнього друга.