Розділ «Частина III Крах Аріхандруса Могутнього»

Ілларіус нічого не відповів, але слова про справжнього мужчину справили враження, і він заспокоївся.

— Ми з Віолліною домовилися, що вона проведе нас крізь пульсуючий простір до руїн свого рідного міста, яке я так прагну побачити.

— Ой-йой-ой, щось мені це все дуже не подобається! — заговорив Тлустик і, махаючи обома руками, додав: — Я вам у цьому не товариш. Без мене, будь ласка, я маю ще купу, ні, не купу, а силу-силенну справ… — і гномик почав продиратися крізь очерет, котрим заросли береги острівка, очевидно, забувши на мить, де він. Дійшовши до води, він нервово зачухав свого носа.

— Ну, у такому випадку — як собі хочете. А я іду, — сказав Марк, зробивши перший крок у напрямку пульсуючого кола, у якому вже зникла дівчина-теберд.

— А як ти повернешся назад? Про це ти подумав?! — запитав Ілля.

— Телепортуюся, — безтурботно відповів Маркус і розчинився у повітрі.

Цезар захвилювався, заіржав і миттю стрибнув у коло за господарем.

Ілларіус не міг покинути свого друга, тим більше, у товаристві підозрілої істоти. Вона йому дуже не сподобалася. Він мусив іти за Маркусем.

— Іди-іди, — за звичкою повторюючи одне слово двічі, порадив Тлустик, — пульсуючий простір от-от зникне, і ти їх вже не наздоженеш. А за мене не турбуйся, я допливу до берега.

І гномик вже зайшов у воду, як раптом Ілля схопив його обома руками і силоміць витяг на берег острівка.

— Ти мусиш іти з нами, бо крім тебе ніхто не розуміється на цих пульсаторах, — випалив Ілларіус.

Тлустик став пручатися і вириватися з обійм друга.

— Та ти що! — загорланив він громовим голосом, яким, наче на сміх, наділила його природа. — Я нікуди не йду! Пусти, відчепися від мене! Іди собі, але раджу тобі цього не робити, бо я відчуваю, що щось дуже погане має скоїтися.

Почувши таке серйозне попередження, Ілларіус, не вагаючись і не зважаючи на Тлу стиків опір, потягнув його у пульсуюче коло.

Маркус Великий опинився у мертвій сірій пустелі. Такого моторошного пейзажу він ще не бачив: гора металобрухту й інших будівельних уламків; земля суха і потріскана, наче старий засохлий кусень чорного хліба; і ані листочка, ані травинки довкола… Лише різкий холодний суховій співав свою тужливу пісню. А холодне місячне сяйво тільки підкреслювало цей жах. Бр-р…

— А колись тут було дуже гарно… — жалісно проскиглила Віолліна.

Марк її не слухав. Його серце стиснулося від болю, який ішов від цієї сплюндрованої і виснаженої землі. «Так ось у що перетворюються квітучі міста і краї Зеленоводдя після нашестя тебердів. Бездушні, жорстокі істоти. Вони заслуговують на те, щоб їх знищити!» — думав Маркус.

— Вибач, — тихо сказала Віолліна. — Закривається мій пульсуючий прохід. І я вже мушу іти.

Вона повільно попрямувала до розмитого зображення у повітрі. Марк гукнув їй навздогін:

— Зачекай! Ти обіцяла мені розповісти все, що знаєш про Аріхандруса. Інакше я не зможу тобі і нам усім допомогти!