Розділ «Частина III Крах Аріхандруса Могутнього»

Марк глянув на червоний захід сонця, промені якого вже ледь торкалися верхівок дерев. А зі сходу насувалося темне марево тяжкої ночі.

Дивний теберд і зруйнована Омега

Цезар сумирно пасся на березі. Марк ніяк не міг звикнути до думки, що він насправді не собака, а летикінь. Йому було прикро, адже він завжди мріяв про вівчарку. Марк навіть трохи був ображений на бабцю Дану, яка його ніби ошукала. Ну, хіба Цезар не міг бути і там, в Дірі, конем, без крил, звичайно? Марк не мав би причин до розчарування. Для чого ця вся плутанина! І пояснення Ілларіуса щодо перевтілень його Цезаря мало заспокоювали. Радше навпаки — дратували. «Якесь безглуздя», — думав Марк, погладжуючи білу гриву летиконя. Але життя диктувало свої правила: доводилося миритися з дійсністю.

Із приходом ночі ліс накрила хвиля незнайомих Маркові звуків. Він був призвичаєним до серенади лісу у горах Діри: не раз чув «пугу» сови і скрекотіння наляканої кимсь сороки; виття вовків, що холодило душу; і тріск необережно зламаної сухої гілки… А тут Маркус чув і «кректання», ніби якийсь дід підіймався вгору, важко сопучи, і завивання, немов зимовий вітер заводив свою сумну пісню, і «хихотіння», як у казках про болотяних упирів, і ще масу різноманітних, трошки навіть лячних звуків. Але він не боявся, ні! Навпаки, його все це зачаровувало своєю таємничістю і новизною. «Дуже химерно, — зауважив він про себе. — Цікаво, як виглядають ці істоти?!»

Та Ілларіус і Тлустик нічого йому не пояснювали. Вони не звертали ані найменшої уваги на цей ноктюрн, знайомий для їхніх вух. А Марк нічого не став запитувати. Тепер йому більше подобалося доходити до усього самому, без будь-чиєї допомоги.

— Маркусе, ходімо! Тлустик каже, що вже час, — покликав Ілля, встаючи з пенька. — На небі вже повно зірок.

«А небо таке саме, як і вдома», — подумав Марк, зауваживши знайомий зірковий малюнок на чорному небі. І йому вперше стало дуже затишно.

— Годі мріяти, гайда! Цезар нехай залишається тут, — скомандував Ілларіус і махнув рукою.

Тлустик, як справжнісінький колобок, котився попереду. Спочатку він ішов вільно і впевнено, а потім, з наближенням до хащі лісу, наказав хлопцям пересуватися дрібними перебіжками від куща до куща, від дерева до дерева, аж поки вони не зайняли позицію за одним старезним дуплистим «баобабом».

— Ще рано, — сказав пошепки гномик, поглядаючи на острівок на озері, оточеному непролазними хащами. — Він виходить із пульсуючого простору, посидить тут трохи, повиє і вертається назад.

— Я чув про таке явище, як пульсуючий простір, але ніколи цього не бачив. Хоч я і відповідальний за Червоний сектор, — серйозним тоном прошепотів Ілля.

— A-а, ви ніколи нічого не зауважуєте, поки не ткнеш вас носом, — махнув рукою Тлустик, напевно, маючи на увазі усіх, хто не був гномом.

— На жаль, — погодився Ілларіус і пояснив Маркові: — Пульсуючі кола з'явилися відтоді, як у Зеленоводдя вторглися теберди. Саме це явище і дестабілізує наш вимір у просторі. Це і є шлюзи між різними вимірами, і вони, сам розумієш, дуже небезпечні.

— Розумію, — відповів Марк. — Отже, тих шлюзів — багато?

— Їх сила-силенна, але теберди проходять тільки через один великий, який і необхідно закрити, — відповів Ілля.

— Ага, — бовкнув Тлустик, — тільки перед цим треба знищити Аріхандруса Могутнього, — і він подивився в очі Маркусу Великому.

Марк не дуже добре зрозумів пронизливий погляд малого гнома, але готовий був заприсягтися, що зауважив у ньому підозру.

— Цить! — шикнув гномик. — Я відчуваю незначні коливання простору біля самої води на березі…

Хлопці втупились у озеро, але нічого не побачили. Було досить темно.

Та однієї миті їм стало чітко видно справді пульсуюче марево над берегом, наче над розпеченим піском на морі, з якого ніби вивалився, викотився невеликий теберд. Він, схлипуючи, сів під деревом, а тоді по-справжньому заплакав. Маленька компанія спостерігала за ним з пагорба на березі, звідки їм усе чудово було видно. Тлустик та Ілларіус від жаху перестали дихати. Марк здивовано підвів брови: