Розділ «Частина ІІ Зеленоводдя»

Тим часом двоє інших вартових розвернулися і пішли назад крізь півкруглі ворота на свій пост у «прикордонній залі», як її подумки назвав Марк.

Ілларіус, задоволений з такого розгортання подій, зайшов з Марком за старшим вартовим у ліфт. Двері тут відчинялися таким же неймовірним чином, як і вхідні ворота.

— Варта — рівень тридцять чотири, код доступу — десять, — сказав комусь вартовий.

— Ідентифіковано, — відповів ліфт приємним жіночим голосом і додав: — Ілларіус Непереможний?!

— Ілларіус Непереможний. Червоний сектор, — обізвався Ілля, — з и-и…

— Ідентифіковано, — перервав голос. — 3 поверненням Вас до Альфи. Дозвіл доставки до нульового рівня. Приємного вам підйому.

Голос замовк, і у ліфті зазвучала легка приємна музика. Марк сказав би, що це — класика, якби був удома, але ж це було далеко не так. Тому він просто зауважив про себе, що музика близька до Моцарта.

Він окинув поглядом ліфт-яйце, що рухався вгору. Ззовні він був сріблястим і непрозорим, а от зсередини Марк міг бачити усе навколо. Однак надзвичайна швидкість підйому заважала розгледіти хоч що-небудь. Перед очима все зливалося у яскравий кольоровий дощ.

— Усе склалося набагато простіше, ніж я собі уявляв, — нарешті звернувся пошепки до Марка Ілля, — цирконіт відразу зреагував на твою появу у полі його дії. Це зафіксували у Спостережному корпусі і напевне передали інформацію в Головне управління. Отже, нас там уже чекають.

Сказавши це, Ілларіус приклав вказівного пальця до зімкнених вуст, наказавши Маркові, який хотів щось сказати, мовчати. Марк зрозумів натяк…

Їхали недовго, але Маркові здавалося, що цілу вічність. Його серце тріпотіло і вискакувало з грудей. Він був одночасно захоплений і переляканий. Його мучили думки про те, де ж він насправді і хто він такий. Чому існує «тут» і «там» чи «там» і «тут»? Марк думав про те, що, напевно, він більше переляканий зіткненням з невідомим і незрозумілим світом, ніж втішений важливістю власної персони. Ще якихось кілька годин тому він був у Дірі, де почувався цілком комфортно і безпечно, а зараз сам собі не належить. І йому до болю у грудях захотілося назад, додому.

— Не хвилюйся! — раптом прошепотів йому на вухо Ілля, ніби прочитавши його думки. — Все буде гаразд! Тобі тут сподобається.

Марк скорчив міну у вигляді посмішки і тихо запитав:

— Ще довго?

— Нульовий рівень, вельмишановні панове! — ніби у відповідь на його запитання сказав голос, і двері відчинилися.

Марк з Ілларіусом вийшли, ступивши ногами у м'який трав'яний килим. Ліфт ковзнув донизу. Нульовий рівень справляв враження зеленого полігону. Втім, за розмірами він поступався тридцять четвертому рівню десь утричі. Довкола нічого не існувало. Скидалося на те, що це був останній поверх Альфи. Над головою, високо у небі, мерехтів величезний яскраво-фіолетовий кристал, від якого розповсюджувався енергетичний ковпак, що оберігав мегаполіс.

— Це — зовнішній цирконіт, — пояснив Маркові Ілларіус, — а всередині міста є ще один, основний. Разом вони створюють…

— Захисне поле, — продовжив Марк.

— Ну, ти розумнішаєш на очах, — розсміявся Ілля. — Це пристрої, які створюють довкола наших міст такі, так би мовити, енергетичні поля, які захищають нас від нападу або шпигунського вторгнення…

— Від чийого нападу? З ким ви воюєте? Від кого вас рятувати? — посипалися запитання.