Розділ «Частина ІІ Зеленоводдя»

— Ти знаєш, — продовжував Марк, — мені якось дивно, що гноми залишили нас тут самих. Хтось мав би нас тут чекати?!

— Так, у Зеленоводді суворо заборонено гаяти час — це один із наших основних законів, але ми з тобою потрапили у таке чудернацьке, я би сказав, казкове місце, що боюся, що це — поза межами наших країв, — висловив свої міркування Ілларіус. — Ось глянь: чи ти коли-небудь бачив, щоб стелі зникали? Або зустрічав де таких метеликів?!

— Ну, можливо, зникнення склепіння і можна пояснити якимись фокусами, а от метеликів-світлячків я досі не бачив. Подивися-но тільки, який стиснений простір там усередині колони — це ціле квіткове поле, — Марк потягнув Іллю за рукав ближче, щоб роздивитися, що ж там таке і як воно там існує.

— Вони нас навіть не помічають, — сказала ще одна дама із гострим довгим носом, яка сиділа з того ж боку, що й старець, який одразу ж її підтримав, ритмічно похитуючи головою.

— Ну, те, що Ілларіус Непереможний, — він підкреслив другу частину імені, — нас не бачить, я це можу зрозуміти. Але Маркус Великий?!

— Так-так, — підхопила знову гостроноса дама, — вони теревенять про усілякі дурниці, не аналізуючи того, що з ними відбувається і куди вони потрапили. Вони не мислять глибоко і цим схожі на звичайнісіньких дітей.

— Я маю сміливість зауважити, що перебування Маркуса Великого поза межами Зеленоводдя негативно вплинуло на формування його особистості, — і старець, відчувши вагу своїх слів, впевнено випростався і відкинувся на спинку крісла.

Одночасно Марк, який разом з Ілларіусом розглядав нутрощі прозорих колон, повернувся у бік кришталевого стола зі стільцями.

— Ілля, ти нічого не відчуваєш? — Марк схопив його за плече.

— Нічого, — байдуже відповів той і продовжив: — Не хвилюйся, краще за мене у Зеленоводді ніхто не відчуває енергетичні субстанції.

— Але насправді тут хтось є, — наполягав Марк, пильно вдивляючись у пусте приміщення, — та я нікого не помічаю…

Старець за столом видихнув повітря, а дама зморщила свого довгого носа.

— Маю надію, панове, — сказала сильним і впевненим, але дуже спокійним голосом жінка на троні, — що ви глибоко помиляєтесь. А здібності Дитяти пробуджуються набагато швидше, ніж я це передбачала.

Усі за столом схвально захитали головами. Тільки сивобородий старець і гостроноса дама розчаровано мовчали. Пані з трону встала і пройшла крізь стіл, який розчинився у повітрі.

Маркові ніби впала пелена з очей, і він побачив перед собою два десятки літніх людей, жінок і чоловіків, у блискучих мантіях сріблястого і золотистого кольору, із високими зачісками на голові і амулетами на шиї з кристалів, що яскраво виблискували. Вони сиділи півколом, обличчям до хлопців і уважно на них дивилися. Марк відразу зрозумів, що вони були тут увесь час, відтоді як він з Іллею сюди прийшов.

— Ну, от! Як же я раніше не здогадався, — упівголоса мовив Ілларіус. — Це ж Рада старійшин! Треба більше працювати над собою. — І він зосередився. — До нас хтось іде від них, Маркусе.

— Та я вже бачу.

На них насувалася чиясь постать, обриси якої ставали дедалі чіткішими і до болю знайомими.

— Як бачите, не довго нам вдалося залишитися непоміченими, — заговорила одна пані, — але ми дуже раді, що так сталося.

— За інших умов, — сказав один із старців, — я б сказав, що ви мали б бути пильнішими і уважнішими. Особливо це стосується Вас, — і він з докором подивився на Ілларіуса. — Адже енергетичні поля і навіювання — це Ваш талант, чи не так?