Розділ «Частина ІІ Зеленоводдя»

Поволі печера розширялася, стіни гладшали, а земля ставала рівнішою. Однак, незважаючи на це, ставало дедалі темніше. Світло від гномових ковпаків вже не відбивалося від склепіння — його пожирала зловісна темнота. За якийсь час вони нарешті підійшли до виходу з печери, за яким чорніла прірва.

Марк наблизився до головного гнома, який стояв на краю, аби краще розгледіти дорогу. Навпроти, з іншого краю прірви, напевно, метрів за п'ятсот, на великому виступі у скелі виднівся вхід — величезні важкі двері, що загострювалися доверху. Вони тьмяно поблискували дрібними блискітками на тлі голої скелі у ледь освітленому проваллі. Довкола не існувало нічого, окрім роззявленої пащі пустоти. Марк аж здригнувся від неприємного відчуття і відступив крок назад.

Раптом із провалля почали підійматися догори дном невеликі конусоподібні уламки скелі, ніби вирвані із землі. Вони утворили своєрідний місточок до протилежного боку. І процесія рушила уперед вже один за одним.

П'ятсот метрів — це вам не кладочка через річечку. Ілларіус, який йшов за Марком, приречено подумав: «Мене зараз знову знудить…» Марк, не обертаючись, сказав:

— Не дивися вниз!

— Я намагаюся, але ж очі самі туди косять. О-ой! — Ілля похитнувся.

Марк різко повернувся, хотів підтримати друга і ковзнув ногою по краю конуса. Уламок захитався. Марк ледве втримував рівновагу. Ілля, спостерігаючи цю картину, від подиву і переляку забув про нудоту і поспішив на допомогу Маркові. Він схопив його за руку і почав тягнути до себе. Саме в цей момент нестабільний конус розколовся навпіл, і Марк зник у проваллі, висковзнувши з рук Ілларіуса.

Гноми стояли, як укопані. Жодного звуку, все сталося блискавично. Ілларіус очманіло дивився вниз, не розуміючи, як таке могло трапитися…

Але за мить із безодні, як вічний Фенікс, став підійматися Маркус Великий! Ілларіус втратив дар мови, у нього зникли усі думки. Він був у захваті.

А Марк не міг усвідомити, що це з ним відбувається. Він просто у якийсь момент перестав падати і відчув, що може піднятися угору, вправо чи вліво. Переляку не було, але відчуття керованості ситуацією переповнювало його, і він, задоволений з такого ходу подій, заклавши руки, підлітав до виступу біля височенних дверей. Він ніби чиєюсь невидимою могутньою рукою підіймався до свого призначення. Допомога конусів для подолання провалля йому уже не була потрібна. Він задоволено усміхався до Ілларіуса, коли той, перейшовши через «конусний» міст, наблизився до нього.

— Бачиш, я тобі казав, що ти не знаєш своїх можливостей, — звернувся до Марка Ілларіус, — і ти ще багато чого дізнаєшся. Ти, напевно, ще й телепортуватися вмієш і ще хтозна якими силами і талантами наділений…

Марк скептично хитнув головою і, вже не слухаючи балаканини Іллі, у якого з'явився просто шквал ідей щодо можливостей друга, зупинив його, смикнувши за рукав. Ілларіус незадоволено закотив очі, але слухняно припинив свої міркування. Він помітив, як блиснув промінь яскравого світла із щілини дверей, що повільно прочинялися перед ними.

Це були радше велетенські ворота, аніж двері. Інкрустовані дорогоцінним камінням і сріблом, вони з холодною величчю виблискували, прогинаючись усередину просторої сяючої синьої зали.

Захоплива велич! Те, що він бачив зараз, скидалося на казкове царство. Як можуть поруч уживатися такі протилежні архітектурні шедеври, як суперурбаністичний мегаполіс і цнотливий спокій архаїчного каменя? Марк ніяк не міг цього збагнути. Хоча і подумав про те, що вони можуть бути зовсім не поруч, адже пам'ятав, як потрапив сюди з Альфи.

Кам'янисті стіни у залі переливалися синьо-голубим сяйвом. Через усю залу протягнулися два ряди високих, химерно обтесаних вгорі й при основі, колон, які ніби росли із каменю. Вони дуже скидалися на дорійські колони давньогрецького храму: такі ж потужні, із прорізаними жолобками і круглими важкими капітелями подушок. Прямуючи за гномами і минаючи чергову колону, Маркус звернув увагу на флуоресцентних метеликів, що літали всередині кожної. Їх були сотні, а може, й тисячі. Мерехтливе сяйво від них обережно торкалося дорогоцінного каменю і срібла, що ними рукою талановитого майстра були викладені стіни і двері. Це надавало їм такого гармонійного блиску, який можна було б порівняти із віртуозною грою на скрипці. Марковому захопленню не було меж. Йому здавалося, що він знову повернувся у дитинство до бабусі, яка йому на ніч розповідала чарівні казки, а він, засинаючи, потрапив в одну з них.

— Маркусе, — раптом ткнув його ліктем Ілларіус, показуючи поглядом угору.

Підвівши погляд, Марк побачив, що склепіння зали, скрізь змережене неймовірним малюнком із виноградоподібної лози, стало ворушитися, немов живе. Стало якось не по собі. Однак гноми продовжували іти, не проявляючи жодних ознак хвилювання, навіть не звертаючи уваги на це.

— Якась дурня! — сказав Ілля, коли замість стелі над головами у них повисло чорне ніщо, а за якусь мить знову з'явилося колишнє склепіння.

Хлопці заспокоїлися і нарешті помітили, що гноми ведуть їх до довгого овального стола зі скла чи, може, кришталю, який стояв на чорному кам'яному підвищенні. Обабіч нього, у бік зали, стояло кільканадцять таких же прозорих стільців. Посередині стояло велике різьблене крісло, що скидалося на крижаний трон снігової королеви.

Враз гноми вишикувалися перед Марком та Ілларіусом, і головний з них урочисто повідомив: