Розділ «Частина ІІ Зеленоводдя»

— Вельмишановний Маркусе Великий! Хранителі Зеленоводдя вітають Вас із поверненням і бажають Вам легкого переходу і адаптації. А ми, — тут усі гноми низько вклонилися, — вдячні за честь супроводжувати Вас сюди.

І перш ніж Марк подумав, що напевне теж мав би їм подякувати, вони зникли за ще одними дверима зали зліва позаду столу.

— А що ми маємо тепер робити?! — раптом схаменувся Марк, але гномів вже не було.

— Ти взагалі розумієш хоч щось? — голосно запитав Ілларіус.

— Ага! Я нічогісінько не розумію. Тут взагалі все таке дивне. Мені бракує слів. Просто дах їде! — здивовано звівши брови, сказав Марк.

— Ну, дахи у нас не їздять. У Зеленоводді такого не буває, — не зрозумів Ілля.

— М-гу, ну значить це вже я поїхав. Як же тут не з'їхати з глузду, коли у тебе стеля під ногами, а підлога над головою. А коли ти ідеш направо, то виявляється, що насправді ти прямуєш у протилежний бік, — констатував факти Марк.

— A-а! Їхати дахом означає втрачати розум, тобто божеволіти, а я подумав… — і Ілларіус весело розреготався.

Марк теж розсміявся. Вони присіли на край підвищення, на якому стояв стіл, і реготали, штовхаючи один одного.

Вони й не підозрювали, що крім них у залі ще хтось є. І ці «хтось» пильно спостерігали за ними…

— Слухай, а поясни-но мені, як це ти піднявся із провалля, коли ми сюди ішли, — раптом пригадав Ілларіус.

— А я й сам не знаю. Це так несподівано сталося: я просто став падати. Ну, я вже маю досвід у таких справах, — далі на веселій хвилі продовжував Марк.

— Так, авжеж: діра Вічності, — підтримав, усміхаючись, Ілля.

— Отже, лечу я вниз і думаю, куди я потраплю цього разу… Взагалі я раптом збагнув, що занадто довго падаю і що коли я нарешті впаду, то не зможу дізнатися, де я був перед цим. Може, взагалі мені наснилося? А якщо я сплю, то легко можу управляти подіями у своєму сні. І мені спало на думку, що уві сні я вмію літати. І тут мені здалося, що від мене відв'язався той тягар, що ніс мене донизу, і… Це було значно легше, ніж я собі уявляв, — закінчив розповідь Марк.

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Ілля.

— У ньому поволі пробуджуються його здібності, — сказала дама у срібній мантії, яка сиділа крайньою з лівого боку столу.

— Занадто повільно, — стримано зауважив сивобородий старець з правого боку стола, — а його невичерпні таланти необхідні вже зараз!

— Шановний Максімусе, ви забуваєте, що усі в Зеленоводді розкриваються поступово. Різкий розвиток можливостей може призвести до внутрішнього зриву і психологічно…

— Так-так, мила Перселіно, я це знаю. Та він — не звичайна дитина, наскільки я розумію, а… — і старець лукаво поглянув на жінку, яка сиділа на троні посеред них.

Та мовчки спостерігала за дітьми і вдавала, що не слухає суперечки. Запала тиша, і вони знову звернули свої погляди на Марка та Ілларіуса.