Розділ «Частина ІІ Зеленоводдя»

— Сідай швидше, мій онученько! Бідна дитина, голодна! — бабуся за звичкою похитала головою.

— Ти знаєш, ба, я був такий здивований, коли побачив Ілларіусові крила! Я подумав, що, стрибнувши у яму в лісовій печері, потрапив у рай, де крилатий хлопець — ангел, — розпочав ділитися враженнями Маркус.

Бабуся розсміялася і поклала йому на тарілку шматочок якоїсь пахучої і неймовірно апетитної страви.

— Але ще більше я здивувався, коли прилетів до Альфи, — продовжував він з повним ротом. — До речі, фантастичне місто! Коли крила кудись позникали, Ілля став схожим на звичайного хлопця. А потім я бачив, як люди…

Він захоплено розповідав, а Данелліна Абсолютна милувалася наївним хлопчиком, який ще вчора необачно спікся на сонці, а сьогодні має перевтілитися у мудрого воїна.

Раптом він замовк і, ніби до чогось придивляючись позаду бабусі, впевнено зауважив:

— Мені здається, що тут хтось є.

Данелліна чимало здивувалася і повернулася у кріслі.

За мить у повітрі матеріалізувалася постать суворого старця. Бабуня задоволено глянула на онука і подумала, що його дар починає розкриватися, як квітка, пересаджена у родючий ґрунт.

— Вельмишановна Данелліно Абсолютна! — схилився перед нею старий. — Прошу вибачити мені моє вторгнення, але я змушений повідомити, що на руїнах Старої Бети з'явилося численне військо Аріхандруса.

— Отже, теберди знову на нас наступають! — вона рвучко встала і пішла углиб саду.

За нею поплентався і старійшина. Вони зникли поміж рослин.

Опинившись на самоті, Марк швиденько став доїдати те, що у нього лежало на тарілці. Та враз перед його очима все попливло, і у свідомості виникло якесь видіння-спогад: він — немовлятко, лежить у люльці. Над ним схилилася мама. Вона посміхається і хоче взяти його на руки, та її кличе чийсь низький чоловічий голос, і вона іде. Щойно рипнули, зачиняючись, двері, довкола його колиски з'явилися химерні темно-фіолетові істоти, вони сновигали над ним, розглядаючи його і щось шепотіли. Він перелякано почав схлипувати. «Маркусь» — звідкись долинув той самий чоловічий голос… І істоти зникли.

— Маркусь, — кликала бабця. — Маркусе, ти мене чуєш?

Видіння розчинилося остаточно.

— Так, так! Іду! — він підвів очі і зрозумів, що за мить, яку було проведено у маренні, все змінилося.

Він сидів на червоному пустельному камені на краю каньйону. Віяв сухий вітер. Довкола простиралися голі скелясті пейзажі. «Нагадує фільми про ковбойську Америку», — подумав Марк.

— Маркусе, підійди до нас! — знову покликала Данелліна.

Бабця і старійшина сиділи у недоречній для цього пейзажу альтанці і щось обговорювали. Марк побіг до них, здіймаючи за собою куряву. Але коли він піднявся мармуровими сходинками усередину, довкола з'явилася інша реальність. Маркові стало незатишно і навіть лячно від таких різких змін.

Тепер навкруги шуміли водоспади, цвіли квіти, зеленіли ліси, звідки долунали голоси різних тварин, у небі літали дуже великі кольорові птахи, не відомі земній науці.