Розділ 4 ЗА ЗАВІСОЮ

ЗА ЗАВІСОЮ

Шпиталь знаходився за ліском у внутрішньому дворі замку. Чимала двоповерхова будівля з білого каменю та сірої черепиці. Вікна, двері й огорожа пофарбовані у білий колір, який, одначе, вже набув бруднуватого відтінку. За шпиталем піднімалася задня частина замку з невеликими мурами та вежами, де знаходилися кімнати та навчальні класи нечисленного відділення цілителів.

Ембла та Аеніль нерішуче зайшли через головний вхід. Їм уже не раз доводилося тут бувати з різних причин, але сьогодні обом було ніяково.

— І куди тепер? — стривожено й роздратовано прошепотіла Ембла.

У мармурових коридорах шпиталю ніхто не наважувався говорити голосно. Тут завжди панувала тиша і різкий запах, що непокоїв відвідувачів.

Аеніль нерішуче стенула плечима й оглянула вестибюль. Поблизу не було нікого, окрім літньої служниці у білому халаті, котра щось шкрябала за невеликим столиком у кутку. Вона не звернула ніякої уваги на дівчат. Аеніль побачила на стіні дошку з написами й потягла Емблу туди.

Це мало допомогло, бо імена цілителів їм нічого не сказали, а назви кабінетів тим більше. Такі слова дівчата вперше чули.

— Ну, напевне, не туди, де видають ліки, — нерішуче сказала Аеніль. — І, мабуть, не туди, де лікують переломи та інші травми. Думаю, це десь на другому поверсі.

Ембла скоса глянула на вузенькі сходи, але мовчки пішла за Аеніль.

Коридори другого поверху були значно тьмяніші. Тут панувала якась важка тиша. Навіть дихати було тяжче, хоч запах був слабший, ніж унизу. Дівчата навмання звернули в один з коридорів.

Нікого. Вони дійшли до його кінця і вже збиралися повертати назад, коли увагу Аеніль привернули напіввідчинені двері до однієї з палат. Вона зазирнула туди.

Темна кімната була сповнена сіруватого туману, окремі шматки якого плавали по закутках. У кімнаті не було вікон, а у центрі стояло ліжко, закрите шторкою. Здавалося, що уривки темного туману випливають звідти. Це виглядало дивно, й Аеніль зайшла всередину.

— Ти куди?! — зашепотіла Ембла.

— Я тільки гляну, що там.

— Там хворий, хіба не ясно. Нічого там дивитися.

— Я ще ніколи такого не бачила, тільки краєчком ока, — не здавалася Аеніль.

Вона підійшла до ліжка й трохи відгорнула фіранку. Зацікавленість на її обличчі змінилася жахом.

На ліжку в хмарці повзучого, схожого на якусь химерну рідину, чорного туману лежала дівчина. Їй було років шістнадцять, але довге хвилясте волосся було неприродно біле. Воно колихалося в імлі, немов у брудній воді.

Клубочіння туману лякало, він нагадував живу істоту — напівпрозорих чорних змій, що копошилися коло дівчини.