Розділ 4 ЗА ЗАВІСОЮ

— Ні? Жаль… Мені здається, що ти зайняла б високе місце, — розчарований Леонт повернувся до своїх друзів.

Добре, що він не бачив обличчя Аеніль, коли вона відвернулася. Дівчина знала про цей конкурс із самого початку. І не одного вечора мріяла про участь в ньому. Однак було неважко уявити реакцію Савлія, якби вона записалася. Їй би просто життя не було. Та й Ембла б на неї образилася, бо не раз насмішкувато відгукувалася про цей конкурс. Мовляв, раз він організовується старшокурсниками і магістрантами, а не викладачами, значить, це повна дурниця. Аеніль так не думала, бо й викладачі будуть присутні на конкурсі. Але страх насмішок, і, ще більше, страх повного провалу, заважали їй прийняти у ньому участь.

У цю мить до учнівської зайшла Ембла, що відволікла її від сумних думок.

— Бачу, Леонт знову крутиться коло тебе, — саркастично відмітила вона, коли підійшла.

Аеніль зневажливо чмихнула і сказала:

— Він питав, чи я братиму участь у конкурсі.

— І що ти сказала? Ти ж не будеш? — усміхнулася Ембла.

— Та ні, — невесело відповіла Аеніль.

Ембла вловила цю інтонацію і перепитала:

— А хотіла б?

— Не знаю…

— Я б теж не проти, якщо чесно, — тихо сказала Ембла. — Але боюсь, що займу останнє місце. Тому краще не приймати участь взагалі.

— Я теж так думаю, — Аеніль зраділа, що Ембла її зрозуміла.

На головній вежі вдарив дзвін, що означало початок уроку, і всі покинули учнівську.

Аеніль з Емблою вийшли останні й одразу пожалкували, що так зробили, бо біля виходу на них зі зловіщими усмішками очікували Савлій із Анахарсієм. Якщо Аеніль, звикла до їхніх чіплянь, лише стисла зуби й міцніше притисла торбинку до грудей, то Ембла перелякалася не на жарт, бо з нею таке траплялося рідко.

— Так, — весело сказав Анахарсій. — Хто тут у нас? Чотироока всезнайка!

Він зірвав окуляри з Ембли і став їх розглядати, час від часу відпускаючи жарти на адресу дівчини. І він, і Савлій ігнорували Аеніль. Схоже, сьогодні вони збиралися посміятися лише з Ембли.

А та мовчки стояла з червоним чи то від сорому, чи то від люті обличчям. Аеніль хотіла їй якось допомогти, але боялася зробити і крок назустріч. Навіть дихати намагалася беззвучно, хоч у неї це ніколи не виходило.

— Віддай, — слабко сказала Ембла.

— Ха, хто так просить? Треба сказати: «Великий майстре Анахарсіє, віддайте, будь ласка, вашій жалюгідній рабі ці склянки». — Вони з Савлієм засміялися, а Ембла опустила голову ще нижче. Вона ледь стримувала сльози.