Розділ 4 ЗА ЗАВІСОЮ

Ембла затримувалася, і Аеніль почала походжати коридором. Вона почула, як хтось, стиха перемовляючись, пройшов сусіднім проходом. Голоси були чоловічі, й один здався їй знайомим. Вона підійшла й визирнула з-за повороту. Побачила, як зачинилися двері до тієї палати, куди вони з Емблою так необачно зазирнули.

Майже відразу двері відчинилися і звідти вийшла медсестра з тацею. Вигляд у дівчини був наляканий. Мабуть, вона не часто бачила таких пацієнтів. Її руки, що тримали тацю, тремтіли. Аеніль сховалася за поворотом, але медсестра все одно її б не побачила, бо йшла з опущеною головою. Судячи з картки на халаті, її було звати Івонна. Це була висока, білява і дуже красива дівчина. Вірогідно, сестра Інґи.

Аеніль повернулася у крісло й стала дивитися у вікно. Похмура погода і вкритий імлою ліс не заспокоїв її, а навпаки додав тривоги. Щось зловіще відчувалося у незворушності грізних дерев, пасм туману, що простягалися парком.

Вона всіляко намагалася відігнати похмурі думки, тому знову піднялася і стала ходити пустими коридорами. Кілька разів проходила неподалік тієї дивної палати. Природна цікавість не давала Аеніль спокою, і вона навіть підійшла до дверей, щоб прислухатися. Але нічого не почула. Натомість помітила, як ручка дверей до палати повертається, і з жахом усвідомила, що відвідувачі зараз звідти вийдуть. Їй треба було десь сховатися. Сама не розуміючи, що робить, вона швидко кинулася до дверей навпроти й зайшла у протилежну палату.

Краєм ока дівчинка встигла оглянути цю велику простору кімнату і їй здалося, що тут нікого немає. Ця палата була на куті будинку, але вікно в одній зі сторін було чомусь замуровано. Інше дуже щільно зашторене важкими гардинами, через що тут було зовсім темно. Аеніль не закрила повністю двері, щоб побачити, хто відвідував ту моторошну пацієнтку.

З кімнати вийшли два чоловіки v викладацьких мантіях. Одного Аеніль одразу впізнала — це був майстер Евагор Елітіс. Іншого вона теж кілька разів бачила в учительській алхіміків, але у неї він не викладав. Це був дуже старий чоловік з довгим сивим волоссям і бородою. Він ходив з палицею, на яку спирався. Важко сказати, чи то був чарівний жезл чи звичайний ціпок. У обох був дуже стурбований вигляд. Особливо у старого.

— Майстре Стесагоре, мені не хочеться вам говорити, але її стан…

— Замовкни, Евагоре, — люто прохрипів старий. — Це ви, молоді, одразу б усе попідписували з ними, якби таке сталося з вами. Одначе я ніколи не здавався і не зганьблю честь свого імені і честь Клану. Навіть якщо доведеться віддати останню краплю крові мого прадавнього роду… — його голос затремтів.

— Так… Ми й не збирались здаватись, — обережно провадив далі Елітіс. — Але, можливо, треба було почекати. Можливо, був інший спосіб врятувати її.

— Дурень! Чи ти думаєш, що я не стикався з таким за своє столітнє життя? Було тільки два варіанти; результат єдино вірного перед нами. Це був єдиний шанс врятувати її. Інший — погодитися на вимоги, щоб Орден сам її звільнив. Але я вже бачив звільнених з Завіси Тіней. Це чорні чари, не темні, а по-справжньому чорні! Орден найняв для цього справжніх чаклунів, бо сам би нічого такого не зробив. На усіх тих, хто там побував, на все життя залишається чорний відбиток. Їм краще померти…

Майстер Евагор стурбовано глянув на двері палати. У розмові зі Стесагором він виглядав дуже налякано й невпевнено. Постійно крутив у руках якийсь пергамент.

— Якби це була не… не Оріона, — голос старого знову затремтів. — Я б просто знищив Завісу з усім, що всередині, бо тільки це — найправильніший шлях. Але Оріону я не міг вбити. Вона єдина, хто залишився у моєму роді. З нею помре Дім Стесагора І, нашого великого предка. Ти єдиний, кому я це кажу, Евагоре, але заради її життя я готовий пожертвувати навіть Кланом.

— Я вас розумію, майстре. То, може, варто було згодитись, а потім просто розпустити Клан?

— Ти що, глухий? Я ж казав, що звільнений — це гірше, аніж мертвий. Я зробив все, що в моїх силах, аби врятувати її. Я віддав все…

— Це був дуже небезпечний вчинок, ви втратили забагато сил, це може погано для вас закінчитись. І ще невідомо, що буде з нею.

— Мені байдуже, що буде зі мною. Я знаю, чим це все закінчиться для мене… Однак головне, що у неї хоч буде шанс.

Аеніль помітила, що чоло Евагора спітнію. Для нього ця розмова була важкою. Він раз по раз поглядав на майстра, що ледь тримався на ногах, але нічого не наважувався сказати.

— Послухай, Евагоре, у мене до тебе прохання, — голос майстра з гнівного змінився на стомлений, у ньому звучала надія.

— Я виконаю все, що скажете.

— Тільки спершу пообіцяй, що це залишиться між нами. Я не хочу, щоб ти довіряв такі важливі речі тій Ірене…