Розділ 3 ІНО

ІНО

Ембла категорично відмовилася йти з Аеніль у шпиталь того дня. І у наступні дні також. Аеніль це дуже дивувало й непокоїло, бо зазвичай її подруга не змінювала своїх рішень.

Поступово в Ембли все владналося з руками, вона запевняла, що вони вже не болять. Однак Аеніль відчувала тривогу в її голосі й розуміла, що не все так просто, тому вирішила будь-що відвести Емблу до лікарів. Треба лише знайти підхід, щоб переконати подругу.

— Ти прийматимеш участь у завтрашньому турі з Гри? — перервала тривалу мовчанку Ембла.

Дівчата сиділи на великих мармурових сходах у вестибюлі. Тут завжди повно учнів, що бігали туди-сюди, про щось сперечалися, грали або обмінювалися картками. Тривала велика перерва. До третього уроку було ще чимало часу.

— Ні. Мене Гра не цікавить.

— Ти серйозно? — здивувалася Ембла. — А я гратиму. Не скажу, що я велика прихильниця Гри, але мені подобається. Вона дуже складна, там можливі такі цікаві логічні комбінації… Все потрібно прораховувати. Звичайно, якщо мова не йде про «двобій». То варіант для дубоголових типу Савлія і Тіма.

— Я там нічого не розумію. Мабуть, я просто занадто тупа для Гри, — усміхнулася Аеніль.

— Не говори дурниць. Ти б непогано грала. І в Грі ти змогла б захищатися як слід… — Ембла змовкла і винувато відвела погляд.

Дівчинка зітхнула, але нічого не сказала. Подруга часто забувала, що для Аеніль неприємна тема її беззахисності, й іноді ненароком про це згадувала. Все це було з кращих поривань, намагань допомогти, але все одно неприємно.

Повз них пройшла Еліна. Вона кудись поспішала, але уповільнила хід і зупинилася. Повернула до них голову, зміряла Аеніль прохолодним поглядом і підійшла.

— Ти не бачила Нітетіс? Ніде не можу її знайти, — дружньо звернулася вона до Ембли.

У неї був приємний і спокійний голос. Обличчя майже завжди радісне, але зовсім не таке, як у Нітетіс. У Еліни відчувалася внутрішня тривога й напруженість. Вона була гостра на язик, до того ж її було легко зачепити й образити. Попри це, у дівчинки було багато друзів. Особливо, серед хлопців. Вона була дуже гарненька і приваблива, однак не більше. У неї була вишукана манера поводитись, говорити й одягатися. Еліні було чотирнадцять, вона була найстаршою в групі.

— Ні, а в учнівській її нема?

— Щойно там була. Немає. Вона кудись поділа мій підручник з «Чарівного захисту», а я забула дописати домашню роботу.

Аеніль уважно подивилася в обличчя Еліни, але, на диво, цього разу не помітила там насмішки. Еліна справді переживала через наступний урок. Нерішуче Аеніль дістала підручник зі своєї торбини й мовчки простягнула Еліні. Та здивовано подивилася на неї, в очах на мить з’явилася вдячність.

— Дякую, — промовила вона прохолодно, але ввічливо.

Сіла поряд з дівчатами й стала дописувати роботу, яку тримала в руках. Їй довелося ще кілька разів звернутися по допомогу: Еліна не мала з собою пера й чорнила і не знала одного питання. Обидва рази вона запитувала Емблу, але відповідала їй Аеніль.

На відміну від майже всіх учнів, Аеніль завжди носила з собою у торбині все необхідне для занять на цілий день. Вона не наважувалася залишати свої речі в учнівській, як решта. Та й просто любила цю торбинку, яку пошила власноруч. Ембла на питання чомусь не поспішала відповідати. Вона замислилася над чимось іншим.