Розділ 4 ЗА ЗАВІСОЮ

— Я за неї ручусь, вона…

— Я знаю її краще, ніж ти, Евагоре. Я навчав її з першого дня в Академії, з дванадцятирічного віку. Вона хороша жінка, але я б ніколи не довірив їй Клан. Вона завжди забагато на себе брала, пробувала непосильні для неї речі. Як от недавні її досліди. Навіть я з таким не мав справи й не можу передбачити, чим це все закінчиться. Утім, передчуваю недобре…

— Вона найсильніша серед нас, — нерішуче вставив Елітіс.

— Так. Ірене вже зараз сильніша, ніж я, а згодом буде тільки зростати. Одначе в неї немає досвіду, вона не знає, як правильно застосовувати свою силу. І вона занадто емоційна, вразлива й непередбачувана. Я не можу довірити їй Клан. Тому після моєї смерті ним керуватимеш ти.

— Але ж, майстре, я…

— Це моє рішення і його підтримали усі, хто має право голосу.

— Добре… Я постараюсь виправдати вашу довіру, — тепер вже у Елітіса тремтів голос. Не від слабкості, а від страху перед майстром Стесагором.

— Тепер щодо прохання.

— Я нічого не скажу Ірене, якщо ви наполягаєте.

— Я особисто наказав їй не втручатися у все, що пов’язане з цим. Вона зрозуміла чому, тому сама не розпитувала. Я хочу довірити особисто тобі догляд за Оріоною після моєї смерті або коли я вже не в змозі буду їй допомагати. Більше ніхто не матиме права навіть наблизитися до неї.

— А я зможу?

— Зможеш. Для подальшого догляду твоїх сил і здібностей має вистачити. Можеш консультуватися з майстром-цілителем, йому можна довіряти. Утім навіть він не має права підходити до Оріони. Тільки ти й та дівчина-медсестра, що прибиратиме у палаті, як там її звати.

— Добре, майстре, я постараюсь виконати це.

Стесагор кивнув і пошкандибав зі сходів. Майстер Елітіс пішов за ним, легенько його притримуючи.

Аеніль була налякана почутою розмовою. І їй було соромно від того, що вона підслуховувала. Дівчинка вже збиралася виходити, коли почула якийсь шум позаду себе. Із завмерлим серцем вона обернулася. Велетенське ліжко, яке спершу здалося їй порожнім, насправді не було таким.

Те, що вона прийняла за нерівно застелену ковдру, насправді виявилося маленькою дівчинкою, років семи. Пацієнтка була майже непомітною на ліжку. Коли перелякана Аеніль втупилася у неї, дівчинка повернула голову й відкрила очі. Цей рух дався хворій дуже важко, а в очах Аеніль побачила такий біль, що їй стало моторошно. Вона почервоніла й пробурмотіла:

— Вибач, будь ласка, — і вискочила з кімнати.

На чолі Аеніль виступив піт, а серце шалено гупало. Вона швидко повернулася у крісло біля кабінету лікаря й стала чекати Емблу далі. Однак через кілька хвилин вийшов сам лікар, здивовано глянув на Аеніль і сказав:

— Де ви були? Ембла вже пішла.

Аеніль знову почервоніла.