Розділ 9 Москва дає добро

— А що діду, знаєш щось? — спитав комісар.

— Та щось знаю, — тихенько кивнув дідусь і узявся за новий початок. — Знаю, що вам от краще тут почекати, а далі не їхати. Тих же, кого шукаєте, привезуть вам.

— А звідки ти знаєш, кого ми шукаємо? — Ліберман підозріло подивився на старого.

— Та знаю.

— Розповідай все, діду! А то гірше буде, — пригрозив комісар.

Старий засміявся:

— Не буде.

— Це чому? — роздратовано спитав Ліберман.

— А ось знаю.

— Що ти там знаєш, старий? — Комісару не подобався цей дивний дід, що зовсім їх не боявся, хоч вони були озброєні, і війна ж… — Зараз поставимо тебе до стінки, і все!

Дідусь наче й не почув про стінку, знай собі мружився на сонці, хоч мусив розуміти, що погрози комісара — то не порожні слова.

— Нумо взяти його! — наказав Ліберман, і кілька бійців рушили до діда.

— Документ у мене є, — зненацька сказав старий.

— Який-такий документ? — презирливо скривився комісар.

— А ось подивися, — з корзини, де лежали нечищені початки, узяв дідусь аркуш, складений учетверо, і простягнув Ліберману. Той змушений був нахилитися з коня, щоб узяти. Дав знак солдатам почекати, розгорнув аркуш зі зневажливим виразом обличчя і став читати. Вираз обличчя змінився на подив. Ліберман прочитав, потім перечитав знову. Тепер на його обличчі була розгубленість. Блимав очима, важко дихав скривленим ротом, наче вдарили його по голові.

— Борю, що таке? — спитав Єрофеєв. Ліберман показав йому, що від’їхати треба. — Що трапилося? — спитав комполку, коли вони були в полі, метрах за п’ятдесят від дідуся.

— Знаєш що це? — Ліберман папірцем помахав.

— Що?

— Розпорядження про невтручання у справи.

— Що?