Розділ 9 Москва дає добро

Коли ось на тобі. І сам комполку не розумів, чого він учепився за цю дівчину. Що на Машу схожа, така ж чорноволоса та броваста, так хіба мало схожих було? Що побита і слабка, так і цього добра бачив багато. Бо ж війна. Але ось зачепила і все тут. Був кремінь, а став пух. Оце треба було йти, відпочити, поспати перед походом, а він тупцював біля воза, дивився на дівчину, що тривожно спала.

— Нічого, молода, виживе. До весілля все заживе, — сказала одна з медсестер. Посміхнулася, бо ж не сумнівалася, хто женихом на весіллі тім сидітиме. Бачила погляд комполку, бачила, як набрякли сльозами очі його грізні. Уже весь полк знав, що закохався командир. Дивувалися, чого саме у неї. У побиту та катовану. Міг би вибрати іншу. Он у них в Охтирці серед заручників такі кралі були! Офіцерські жони! Білошкірі та гордоокі. Оце їх би на поталу віддали! Але комполку і сам не гам і другому не дам. Не підпускав нікого до заручниць, хоч вони були ворогині революції і все одно до стінки їх поставлять рано чи пізно. Сам же у цю дівку закохався, яка і мала ще, і в руках у «вовчиків» побула. Дивний комполку, дивний.

Поки червоноармійці розумували про кохання комполку, Чет, Міра та Дубківський поспішали степовою дорогою.

— Слухай, ти наче якийсь тевтонський лицар! — сміялася Міра з сотника, який натягнув собі на голову чавунок. Звичайний чавунок, у якому в селах варили борщі чи ліниві вареники. Чет тільки головою крутив, мовляв, нічому вже не дивувався від цього сотника. Але Дубківський на це не зважав.

— У Бар-Кончалаби чітко написано, що чавунок на голові — єдиний шанс урятуватися від чорних вершників! — запевнив сотник, серйозний та переляканий. — І ви одягайте! — Дубківський тримав у руці ще два чавуни, які взяв з павучої хати. — Чорні вершники можуть вбивати думками! Треба захистити голову від їх впливу! Чорні вершники — найстрашніші! Ну, окрім невидимого чудовиська!

— Є і таке? — єхидно спитала Міра, яка не схильна була вірити у всю цю маячню.

— Є! У книжці Бар-Кончалаби про нього цілий розділ! Там таке, що і читати страшно! Що вже казати про те, щоб зіштовхнутися з чудовиськом насправді! — Сотник у захопленні крутив головою, через що чавунок сповз йому на очі, гупнув по носу. Дубківський аж засичав, все це виглядало смішно, наче виступ клоуна в цирку. Чет та Міра посміхалися. Сотник поправив чавунок, помітив посмішки, роздратувався, що йому не вірили. — Це правда! Страшна правда! Невидиме чудовисько!

— Що можна писати про чудовисько, якого не видно? — не розуміла Міра.

— Його стає видно, коли воно вбиває. Кров жертв прискається на його тіло, і його стає видно! Але після вбивств невидиме чудовисько завжди поспішає до річки, щоб вимитися. Воно вміє літати, і у нього страшні ікла! Професор Бар-Кончалаба пише, що сам бачив, як невидиме чудовисько або Невидимець, перекусив людину навпіл! Навпіл, як кінь буряка!

— А чорні вершники, чим вони вбивають? — спитав Чет.

— Можуть подумки, а можуть своїми списами. Але найгірше, то попасти до них у полон!

— А що там, у полоні? — Міра посміхалася, вона зовсім не вірила у ці страшні історії, просто цікаво було їй послухати дивні вигадки. Дубківський цього не помічав, продовжував захоплено розповідати.

— Тих, хто потрапив до них у полон, чорні вершники везуть у свій замок з глибокими підземеллями. Там приковують до стін і садять на обличчя жаб.

— Жаб? — спокійно перепитала Міра.

— Так, величезних чорних жаб, які охоплюють голови жертв лапами, широко відкривають пащу й упинаються в обличчя. Уявляєш? — Дубківський аж затремтів від огиди.

— А навіщо? — далі цікавилася Міра.

— Жаби збирають людські почуття.

— Які почуття?

— Жах, відчай, біль. Коли жаба одягнена на голову, чорні вершники починають катувати жертву. Ріжуть на шматки. Жертва кричить, а жаба збирає її почуття.

— Навіщо комусь чужий жах чи відчай?