Розділ 9 Москва дає добро

— А що?

— А те, що у нас у полку більшість місцеві. І їм скажи на річку Снів йти, так вони розбіжаться одразу, бо чули, що там.

— Не розбіжаться! Розстріляти десяток для науки, і не розбіжаться! — гнівно закрутив головою Ліберман, який знав, що з цими селюками тільки так і треба. Поки крутив, вуха випали з-під кепки. Ліберман почервонів і взявся їх ховати.

— Борю, послухай мене. Куль бійці бояться, це факт. Але річки Снів бояться ще більше! Це по-перше. А по-друге, в них же зброя теж є. Добре пам’ятаю, як офіцерики перед нами револьверами махали і як ми їх потім стріляли, наче зайців. То не треба лізти самотужки у зашморг. Хай краще не знають, куди йдемо, — комполку говорив тихо, але переконливо. Комісар слухав і тільки кивав.

— Чорт! Андрію, з ким доводиться за революцію битися! З якимись темними, забобонними селянами! Вони ж без ідеї! Оце б не ми їх мобілізували, а денікінці або уенеровці, вони б у них проти нас воювали. Череда! Куди гонять, туди і йдуть! А не так, щоб горіли вогнем за перемогу революції! Тьху!

— Вже що є, Борю. Моряків чи робітників з Червоної Пресні або Сормово на все не вистачить. А ці селюки, вони ж непогані солдати. Хоча так, безідейні. Ось той же Чет, скільки я йому розповідав про революцію, про комунізм, про новий чудовий світ! А йому все байдуже! Тільки б на хуторі сидіти та земельку дряпати.

— Зовсім у них немає польоту! — погодився комісар. — Наче сірі миші! Хуторяни! Ото і прислів’я у них таке: «Моя хата скраю, нічого не знаю». А хіба можна так себе поводити у час всесвітньо-історичних перетворень! Не можна! Ну чорт з ними, поїхали! — Ліберман кинувся до дверей, а Єрофеєв скривився.

— Борю, не можна. Людям відпочити треба, всю ніч у дорозі були.

— Андрію, нема коли відпочивати! Ти розумієш ціну питання!

— Борю, розумію. Але не можна. Люди ще потерплять, а коні — ні.

— То підемо пішки! Це наказ! Це важливо! Тут вирішується доля світової революції! Тобто ми все одно переможемо, бо інакше бути не може, це ж історична необхідність! Але чи переможемо за рік, чи за десять років, ось у чому різниця! Вперед! — кричав Ліберман.

— Ні, Борю, ні. Відпочинемо, зранку підемо. Повір мені, що так швидше буде, аніж вночі пішки плентатися. Чи думаєш, я не хочу перемоги світової революції? — комполку строго подивився на комісара. Той скривився. — Не можна інакше, Борю, ось повір.

— Ну нехай, але завтра рано-вранці!

— Рано!

Єрофеєв вийшов у двір. Підійшов до воза, де сиділи дві медсестри. Поруч з ними лежала дівчина. Та сама, яку забрав собі отаман Куделін, побавився і кинув умирати прямо на дорозі. Солдати Єрофеєва її підібрали. Комполку випадково побачив і якось аж здригнувся. Бідолашна, була вона вся у синцях, плакала і тремтіла. Слабка та беззахисна. І так йому боляче за неї стало, таку несподівану хвилю ніжності до неї відчув, що аж серце почало калатати. Його серце, яке, вже думав, скам’яніло геть і нічим його не візьмеш.

Але ось узяло. Чи то вік, а було вже Єрофеєву за тридцять, чи то ще щось, але зачепився він серцем за ту дівчину. Її повинні були ж у першому селі залишити. Але кому там вона потрібна? Побита, зґвалтована, слабка, а ще війна навколо! Наказав комполку узяти з собою, наказав лікувати і піклуватися. Час від часу приходив до неї, дивився. Кусав собі губи.

Була та дівчина схожа на іншу. З сусіднього села на рідній Рязанщині. Ту звали Маша, і така вона була приємна та голосиста, що всі до неї клинці підбивали. І Андрій Єрофеєв теж. Стрункий, чубатий, ходив на заробітки до міста, купив собі нові чоботи та сорочку з жилеткою, картуз модний. Вогонь-парубок! Подобався він Маші, і сиділи вони поруч на вечорницях, і цілувалися гаряче і все ішло до того, що сватів треба засилати. Коли батьки Машині вирішили віддати її за іншого. За сина мірошника. Заможна родина, хата і комора під залізом, аж два млини на річці стоїть, коней десяток мають, батраків наймають. Хіба не буде Маша з ним щаслива, та й батькам щось від тих багатств перепаде! І нехай не подобався той мірошників син Маші, так це ж шлюб, це справа серйозна, тут важливе питання, а не ота дурня, що подобається чи ні. Маша вже і плакала, і в зашморг лізла, сам Андрій приходив з її батьками розмовляти. Але сказали йому, що бідар він і родина в нього — старці, власної землі — зась, як з такими людьми родичатися можна? Андрій не втримався, пішов та набив пику супернику. Андрія у холодну кинули. Поки там сидів, і весілля відгуляли. Переказували йому, що Маша спочатку сумна була, плакала за столом, а потім випила наливок солодких, висохли сльози, посміхатися почала, навіть танцювала.

Ледь не збожеволів від того Андрій і пішов добровольцем на фронт. Якраз японська війна почалася. Думав там загинути. Але пощастило, не загинув. З полону повернувся, далі в армії служив, додому не приїжджав, щоб не показувати обличчя своє, тигрою пошматоване. Вже на німецькій війні про комунізм дізнався, про всесвітнє братство, коли усі люди рівні, а не так, щоб от комусь усе, і млини, і Маша, а комусь нічого. Прямо питав, у агітаторів, чи можливо таке буде при комунізмі, щоб за багатого дівчину віддавали, хоч вона іншого кохає. Агітатори казали, що у комунізмі не буде ані бідного, ані багатого, усі люди рівні і всі люди вільні. І якщо кохає кого дівчина, то з ним і буде, ніхто її не примусить за іншого піти. Бальзамом були ті слова на Андрієві рани, повірив він і пішов за агітаторами. Про минуле намагався не згадувати. Вже після революції якось проїздом був у рідних місцях, вирішив заскочити до своїх, дізнатися, що і як. Посидів з братами та сестрами, про Машу нічого не питав, та хтось і сам розповів. Що чоловік її, син мірошника, пияком виявився, а оце нещодавно залився. Мірошник же почав до Маші лізти, снохачити тобто. Вона пручалася, а він її силою узяв. Від сорому Маша пішла і втопилася. Якраз у ставку біля млина, де глибоко було.

Про це як почув Андрій, то, підхопився, на коня заскочив, поїхав до мірошника і застрелив його. Андрія заарештували, але швидко відпустили, бо ж мірошник був соціально чужий, а Андрій — свій.

Після того вирішив Єрофеєв, що серце у нього зробилося кам’яне і більше вже не буде там хвилювань, наче у дуба старого, який і листочка зеленого не випустить. Став він солдатом революції, про неї тільки думав, нею жив. Воно то, звісно, природа своє брала, вимагала, бували в нього коханки, чоловік же був молодий, здоровий. Але не більше того. У серце нікого не пускав, зачинено воно було, як здавалося, назавжди.