Розділ 9 Москва дає добро

— Що таке? — Міра вже і сама відчувала щось недобре.

— Давай сюди чавуни! — закричав Чет сотнику. Схопив один, начепив на голову. — І ти одягай! — звернувся до Міри.

— Слухай, Чете, я більше довіряю гвинтівці, аніж чавуну на голові!

— Одягай! — Чет сказав, майже не розтискаючи губ. І вона одягла. Бо бачила його обличчя. Кам’яне від тривоги. А ще коні почали нервово форкати, і навколо стало темно, хоч ще був день.

— Що це? — здивувалася Міра. І голос її зробився хрипким від нервів.

— Це вони! — закричав Дубківський. Чавун на ньому тримався краще всіх, бо зсередини підпирався вухами.

— Ось вони, — вказав рукою Чет.

Вони побачили з десяток чорних фігур, одягнених у довгі плащі. На величезних чорних конях, з довгими списами. Чорні вершники наче летіли над землею і стрімко наближалися.

— Почалося, — сказала Міра і схопилася за гвинтівку. Постріл. Голова одного з чорних вершників відкинулася назад, бо в неї влучила куля. Але вершник не впав з коня, а мчав собі далі. І голова повернулася на місце, наче кулі й не було.

— Нате вам! — почав стріляти з револьверів переляканий Дубківський. Але чорним вершникам було байдуже.

— А якщо так! — прошепотів Чет і вихопив шаблю. Помчав назустріч, відбив удари списів і відтяв голову одному з чорних вершників. Ось покотилася вона разом з капюшоном, але тіло залишилося на коні, воно поставило коня дибки і помчало назад. Підхопило голову, встановило її собі на шию. Разом з капюшоном. І все трималося!

Дубківський підпалив і кинув в одного з чорних вершників шашку динаміту. Вибух. Вершник розлетівся на шматки разом з конем. Але ті шматки не просто залишилися лежати на землі, а почали сповзатися до купи, і ось вже знову чорний вершник був цілим, а інший вже притиснув Дубківського списом до землі. Тримав. Міра продовжувала стріляти, цілила в лоб чорним вершникам, потім била їх прикладом гвинтівки, але нападникам хоч би що. І ось вже кілька списів зупинили її, притиснули до землі. Чет ще рубався, зносив чергові голови, які знов поверталися на шиї. Чет гарчав і бився, коли побачив списи, що притиснули Міру до землі.

— Бийся! Не здавайся! — закричала вона, побачивши його погляд. Але Чет зупинився, кинув шаблю, плюнув і сів.

Чорні вершники задоволено замугикали по-своєму. Зрозуміло було, що вони не люди, а якісь потвори, сховані під своїми чорними, довгими плащами. Зв’язали руки полоненим, коли прискакав Куделін із шоломом на голові.

— Ага, попалися! Втекти думали! Від отамана Куделіна ніхто ще не тікав! Навіть ти, солдатику! І ти, красуне! — зареготав отаман. Побачив коня з валізами, підбіг до нього, схопив одну з валіз, почав відв’язувати. — Ось воно! Моє золото! Хотіли забрати моє золото!

Від хвилювання пальці не слухалися Куделіна, він ніяк не міг розв’язати мотузки. Коли удар. І спис одного з чорних вершників пробив Куделіна. Отаман застогнав, здивовано подивився на гостряк, що виходив у нього з грудей. Дивився, дивився, дивився, потім плюнув на нього кривавою слиною і впав. Чорні вершники розмовляли між собою якоюсь дивною шиплячою мовою. Зареготали. Принаймні на це було схоже їх кректання.

У цей час загін червоних поспішав уперед, до річки Снів. Попереду був хутір, де Куделін шукав дідуся. А от і сам дідусь сидів при дорозі, як завжди з кукурудзою, все чистив молочні початки. Не звертав уваги на військо. А це ж цілий полк! З гарматами, кулеметами! Єрофеєв насторожено подивився на дідуся. Але нічого підозрілого не помітив. Наближалися.

— Добридень, старий, — привітався комполку.

— Добридень. — Дідусь підняв голову і примружився на сонці. Він був весь аж жовтуватий, видно, що рідко бачив білий світ. — Шукаєте когось?

— Шукаємо, діду, — кивнув Єрофеєв, але Ліберман смикнув його за рукав. Показав, щоб зайвого не патякав.