Розділ 5 Небезпечні перегони

— Що таке?

— А що в тебе з вухами? — спитав Чет. Бо у Дубківського вуха зробилися великі, як лопухи. Розміром з дві долоні кожне. А то і більше. Здавалося, вони досі збільшувалися.

— А що з вухами? — ніяково посміхнувся Дубківський. Подумав, що це жарт якийсь, бо в нього були акуратні та красиві вуха. Ось його кохана з Охтирки, вона полюбляла за ті вуха покусувати, і то був узагалі рай. Дубківський згадав солодке минуле і замріяний узявся одною рукою за власне вухо. Хотів переконатися — хвилюватися немає чого. Помацав. Посмішка зникла. Кинув повіддя, схопився обома руками за вуха. Коні, відчувши волю, помчали геть. — Господи, що це? — перелякано спитав Дубківський. І далі мацав свої вуха, які не впізнавав. — Що це, Чете? Що це?

— Міро, не пий! — крикнув Чет і побіг до джерела. Міри там не було. Побіг за дуб. Там теж не було. — Міро, де ти? Міро?

Тиша. До джерела підбіг Дубківський, став на коліна, почав роздивлятися себе у воді.

— О Господи! — Вуха були вже як три долоні завбільшки. І дійсно схожі на лопухи. Або на слонячі вуха. Чет бачив слонів у бродячому цирку, який проходив їх краями, втікаючи до Одеси. Потім, кажуть, потрапив у руки до Вовчої дивізії, і не стало цирку. Чета вразила та велика і сильна істота зі смішним шнобелем і царською ходою. Дубківський читав Про слонів у книгах про мандри. Бачив чудові картинки. Вуха! Такі самі!

— Міра зникла! — закричав Чет. — Міра зникла! — Він смикнув затвор гвинтівки і не знав, куди бігти і що робити. Дубківський зареготав.

— Чого смієшся? — вибухнув Чет.

— Я ж читав про це! — аж закричав Дубківський. — Читав!

— Про що?

— Про цей струмок! У книзі професора Бар-Кончалаби «Сто див Малоросії»! Там був докладний опис! Ну дурень! Як же я не здогадався! — Дубківський гепнув себе кулаком по лобу. — Ну що я за дурень! Ну чого не можу скласти одне до одного! Про людожерів знав — потрапив у полон! Про вухастий струмок знав — напився води! Ну що я за ідіот? І-ді-от! — Сотник гепав себе кулаком по голові на кожному складі слова і нервово реготав.

— Міра зникла! — Чет підбіг до сотника і почав трясти його за плечі. — Міра зникла! — потім прибрав руки, яких торкнулися вуха Дубківського. Ошелешено дивився на них.

— Та куди б вона зникла? — заспокоїв Дубківський і закрутив головою. Його величезні вуха створювали рух повітря. — Диви, і віяла не треба! — він був у справжньому захопленні, як мала дитина, що побачила вперше якесь диво.

— Та забудь ти про свої вуха! — заволав Чет. — Міра зникла! За дерево зайшла. Ось сліди, — Чет потягнув Дубківського, показав на піску невеличкі, наче виточені, сліди Міриних ніг. — Ось вона зайшла за дуб, ось гвинтівка її стоїть, а її самої немає. І слідів більше немає.

— Може, вона просто втекла? — сказав Дубківський. — Схотіла сама узяти скарби, щоб не віддавати Україні?

— Ні, вона б рушницю узяла.

— Ну так, без зброї тікати немає сенсу, — погодився Дубківський.

— Дивися! — скрикнув Чет і вказав на шматок кашкета, який був на Мірі. Тепер той шматок чомусь стирчав з кори дуба. Стирчав, а потім зник. Наче ото хтось облизнувся і прибрав залишки їжі на губах. — Ти бачив? — закричав Чет.

— Ходімо! — Дубківський зненацька схопив його за лікоть і потягнув.

— Куди? — Чет струсив його руку, бо не любив, коли до нього торкалися. Хіба що жінки, та і то не всі.