Розділ 5 Небезпечні перегони

— Десяток поїхав назад, кудись у бік старого села. А інші лісом на Шпилівку рушили.

— Дивно, — вишкірив зуби Куделін. — Чого це їм ділитися?

— А ще хтось людожерів спалив.

— Спалили? — здивувався отаман. — Тих покручів? — Куделін вражено закрутив головою. — Важко і повірити!

— Двері зачинили і підпалили. І на вікнах ставні позачиняли. Так усі і згоріли, — доповіли «вовчики».

— Старійшина теж?

— Всі.

— Погано. Це так ніхто і не скаже, де вони своє золото ховали. А золота в них немало було, — мрійливо сказав Куделін.

— Та звісно ж! Скільки років при дорозі жили, людей різали, — закивали бійці.

— Це гірше за все. Бо ж трупи навіть ми не розбалакаємо. Так, Песе? — засміявся Куделін і звернувся до свого кремезного охоронця.

Той теж сміявся і кивав. Він був здоровезний, з вузлами м’язів, з голеною головою і тою своєю страшною зброєю — обушком відразу з трьох куль з шипами, на довгих ланцюгах, якими він вже вбив багатенько людей.

— Але пошукаємо, сказав Куделін.

Коли загін опинився на спаленому хуторі, «вовчики» почали штрикати багнетами землю, сподіваючись таки знайти золото людожерів. Відкопали хід у підвал, але там був тільки труп одного з людожерів.

— Шию звернули, — доповіли бійці.

— Шию? Знаю я, хто так вміє, — зареготав Куделін. — То це і ти тут, Чете? Гарна компанія зібралася!

Наказав їхати далі. Сам плескав дівчину по обличчю, хотів, щоб опритомніла. Йому подобалося чути її стогони і плач, мучити живе тіло. Ось дівчина знову застогнала, Куделін зрадів, а бійці закрутили головами, захоплюючись своїм отаманом.

Червоні в цей час швидко їхали польовою дорогою.

— Товаришу, комісаре! Джерело попереду, — доповіли солдати Ліберману.

— Добре, а то пити хочеться, спека он яка, — комісар важко дихав через спрагу, аж язик висолопив.

Загін червоних поспішав до того самого джерела, біля якого зупинялися Чет, Міра та Дубківський. Щоправда, дуба там вже не було. На місті дерева зяяла величезна яма, навколо якої тхнуло гасом.