Розділ 5 Небезпечні перегони

— Що це воно тут було? — спитав комісар. Зістрибнув з коня, дивився на яму, здивовано крутив головою, але якось пояснити те, що бачив, не міг. Ну і не треба, в нього було чим перейматися. Підійшов до води.

— Товаришу комісаре, ви б краще не пили, — попередили його бійці, яким не сподобалося, що коні задкували від джерельця, хоча спека і мусили б пити.

— Це чому ще? — здивувався Ліберман.

— Та воно якось не той, — солдати знизали плечима, кривилися, крутили головами. — Он бачите, коні не п’ють. Нечиста якась справа.

— Дурня! — гримнув Ліберман. Як справжній боєць революції, не вірив він у забобони.

— Вода тут якась не така, — забубоніли солдати.

— Яка це «не така»?

— Ну, не така, зачарована. Не пийте краще, — непевно говорили солдати і відводили погляди, бо і самі точно не знали, чим саме погана вода. Але ж коні не пили, мабуть, відчували якусь небезпеку, хоч і незрозуміло, яку саме.

— Нумо припинити цю маячню! Ви — солдати армії революції чи хто? Що це ще за чари? Вірити в них, то проявляти дрібнобуржуазний страх! Робітники та селяни ніяких чар не бояться! — закричав комісар і нахилився до джерела. Почав пити. Вода була прохолодна і на диво смачна. Але ані солдати, ані коні до струмка не підходили. Ліберман підняв голову, подивився на них. — Нумо, на водопій всі! Більше зупинятися не будемо! Пити воду, напувати коней! — комісар пив далі, бо після вчорашнього спирту з комполку дуже сушило.

Солдати почали тягти коней до джерела, але ті пручалися, впиралися копитами так, що не зрушити їх було з місця. Ліберман ще попив, потім умився, підвівся. Злісно подивився на солдатів.

— Ото вже темна ніч! Просвіщати вас і просвіщати! Ну нехай, не хочете — не треба! Але щоб потім водопою не просили! — гримнув Ліберман і заліз на коня. Ще раз подивився на ту яму з-під дуба. Наче снаряд великий вибухнув. І звідки гасом тут тхнуло? Але не до запитань зараз було. — Рушаємо! — наказав комісар. — Треба поспішати до Шпилівки.

Загін рушив, всі дивилися на Лібермана, який з поважним виглядом їхав попереду. Минуло кілька хвилин, і загоном почали поширюватися якісь смішки.

— Що таке? — грізно озирнувся комісар. Солдати дивилися в землю, ховали посмішки. «Оце ще селюки!» — подумав Ліберман і покрутив головою. З ким доводилося захищати революцію! Ось коли в нього були балтійські моряки та сормовські робочі, ото була справа! Коли всією душею за світову революцію, коли йшли в атаку і гинули з посмішкою! А ці хохли! Зібрали їх по селах, примусили служити, але хіба про революцію вони думали, про класову боротьбу чи новий чудовий світ без експлуатації, який був попереду? Ні! Думали вони про свої хатинки, про хліб, що залишився у полі, про скотинку, про землю! Хоч ти їм що кажи, хоч по десять разів на день проводь заняття з політичної грамотності, а все даремно. Ось і зараз сміялися невідомо з чого. З нього! Ну звісно, комісар, жид, він їм був чужий, ворожий, вони давно б вже його на багнети підняли, якби не дисципліна і страх перед покаранням! Ліберман кивнув головою і з подивом відчув, що голову йому обвіває приємний вітерець. Сміх позаду посилився. Комісар грізно озирнувся і поклав руку на кобуру з маузером. І ось вже солдати не сміялися, їхали з кам’яними обличчями, губи прикусили, щоб не пирснути від сміху. Але тільки відвернувся, як знову захихотіли, дивлячись на комісарські вуха, що пнулися з-під шкіряного кашкета Лібермана.

Вуха росли і поступово піднімали кашкет. Комісар замислився над тим, чи скоро пожежа світової революції розгориться по всій Європі. Він хотів побувати у Лондоні, де знаходилася могила Карла Маркса. Вклонитися йому, поспілкуватися з англійськими робітниками, спитати їх, чому так довго квапилися з революцією. Ото якби відразу всі робочі світу повстали, наскільки б легше було здолати ворогів і встановити радянську владу на планеті!

Комісар мрійливо думав про великі походи у майбутньому, а смішки позаду продовжувалися, робилися все гучнішими. І кашкет якось здибився. Ліберман заходився його поправляти, але той чомусь не хотів сідати на голову, як завжди. Пнувся та пнувся. Комісар ще раз спробував поправити кашкет, коли його рука наштовхнулася на щось незрозуміле. Мацав те незрозуміле. Позаду вже чувся регіт. А Ліберман боявся і подивитися на солдат, бо намацав у себе на голові щось таке, що і збагнути було важко. Залишив повіддя, вже тримався за вирости на голові обома руками. Здається, це були вуха. Здоровезні вуха. Лопухи цілі.

— Що це таке? — спитав ошелешений Ліберман у бійців. На його обличчі був відчай. — Що це в біса таке! — він вже не питав, він волав.

Солдати ледь стримували посмішки. Комісар розлютився.

— Що це таке? — він схопився за свій маузер.

— Товаришу комісаре, ми ж казали не пити води тієї, — вимовив один із солдатів, дядько років за п’ятдесят.

Ліберман прицілився маузером.