Розділ 5 Небезпечні перегони

— Слухаюсь, товаришу комісаре! — радісно погодився Жникін, який теж вважав, що комполку якийсь занадто м’якотілий, тоді як революція вимагає залізної волі та безжальних рішень. І не чикатися, а рубати з плеча. Бо он того ж самого Загорулька комполку особисто вмовляв служити в Червоній армії, хоча б міг просто наказати оточити та вбити. Вмовляв, коли пристрелити треба було. Тепер би не бігали за тим Четом.

Жникін відбув з десятком бійців. Як і личить матросу, досі погано їздив верхи, не любив цього, волів ходити пішки. Але ж був наказ їхати, то поїхав, трясло його на коні, наче оклунок з дертю, що викликало посмішки у бійців, які всі селянські хлопці і ще з дитинства навчені були їздити верхи.

Загін Лібермана рухався далі на Шпилівку лісовою дорогою, тією, по якій їхали і Чет з Мірою. За годину побачили галявину, а на ній ще куріла спалена хата людожерів.

— Попіл гарячий! Вночі спалили! — доповіли бійці.

— Диви, хтось нас випереджає. Може, знайомі наші? — посміхнувся Ліберман.

Вже за галявиною помітили сліди коней.

— Троє коней! — крикнули бійці.

— Троє? Дивно. Чи вже знайшли собі товариша? А може, одного коня під вантаж узяли? — уголос розмірковував Ліберман. — Ну, нехай, вперед! Треба їх наздогнати!

Нагнав коня, загін рушив за ним. Копита коней били по піску, інколи чіплялися за коріння дерев, що виперлося на дорогу.

Чет, Міра та Дубківський вже мчали полем. Всі озброєні, Міра була у чоловічому одязі, ще і кашкет на голову приторочила. Стала схожа на якогось міського босяка.

— Ну що, скоро вже Шпилівка? — спитала у Дубківського.

— Зараз згадаю, — сотник закрив очі, рухав губами.

— Що ти робиш? — здивовано подивився на нього Чет, який думав, що коли відстань треба з’ясувати, то, навпаки, дивитися треба, а не очі закривати.

— Мапу уявляю, — пояснив Дубківський, очей не відкрив. — Так, ми приблизно ось тут, — тицяв кудись у повітря пальцем. — Ну тоді ще версти три-чотири до Шпилівки.

— А будинок фон Шпілів далеко? — поцікавилася Міра.

— Та недалеко, на пагорбі поруч із селом. Але там болото, його минати треба, гак давати серйозний. Ну, це так по мапі, може, місцеві ще якісь дороги знають.

Їхали далі. Чет намагався триматися трохи позаду, щоб бачити Міру хоча б краєм ока. Він остаточно втратив спокій, зробився якийсь знервований. Прикушував нижню губу і косував на Міру, яка була схожа на хлопчика і на коні трималася так, наче все життя верхи тільки і їздила. Лише кілька білих кучерів, що випали з кашкета, видавали її. Чет відвів погляд, але потім знову дивився на неї, не міг відірватися.

— Я ж сподіваюся, ви теж за Україну? — зненацька спитав Дубківський.

— Що? — не второпала Міра.

— Ну, віддасте скарби на благо нашої Батьківщині?