Розділ 5 Небезпечні перегони

— Це куди? — з серйозною мармизою поцікавилася Міра.

— Уряду Української народної республіки. Україні дуже потрібні гроші, щоб зброю купувати, щоб не залежати від когось там. То домовилися?

— Домовилися, — Міра кивнула головою і відвернулася, щоб сотник не помітив її зухвалої посмішки. Та її помітив Чет, аж застогнав від надміру пристрасті, яка запалала в ньому пекучим вогнем. Сам відвернувся.

— Що таке, Чете? Тобі погано? — спитала Міра, знову з посмішкою. — Чете? — дивилася на нього, як мисливець на впольовану дичину.

Він мовчав, потім побачив попереду струмочок.

— Коней треба напувати, — сказав і нагнав свого. Всі поїхали за Четом. Воно і дійсно треба напувати, бо спека, їдуть вже давно і самі пити хочуть.

— Холодна вода! — закричав Дубківський, який підбіг до невеличкого потічка в тіні здоровезного дуба.

— Дивно, — сказав Чет, бо помітив, як його кінь, що тільки-но мчав до струмка, почувши воду, тепер задкував від неї, наче чорт від ладану.

— Що дивного? — спитав Дубківський і занурився у струмок з головою. — Ой яка вода смачна! — Пив і пив.

Міра теж зістрибнула з коня, підійшла до потічка.

— Зачекай, — сказав Чет, узяв її за плече, щоб зупинити, і тут же смикнувся, забрав свою руку, наче не Міри торкнувся, а полум’я.

— Що? — Міра подивилася на нього трохи з-під лоба.

— Та коні щось не п’ють, — відповів Чет, почервонів і відвернувся.

І дійсно, всі троє коней тупцювали на місті, але до джерельця не підходили.

— Ой вода яка смачна! А ви чого не п’єте? — спитав Дубківський, який вже напився і зараз вмивався, полоскав голову У воді.

— Та якось не хочеться, — сказала Міра, яка здивовано спостерігала за конями. Перелякані, вони від води задкували, наче від вовка. — Я зараз прийду.

Відійшла до здоровезного, у кілька обхватів дуба, що височів поруч. Сховалася за ним. Збиралася присісти, поставила рушницю поруч. Коли зненацька гілки дерева потягнулися до Міри, схопили, сповили руки, закрили рота, дернові щелепи дерева розкрилися, і Міра зникла в них, як і не було. Коні почали тривожно іржати, бити копитами, хотіли втекти. Чет ледь їх стримав.

— Тихо! Тихо! Тихо! — відвів від джерела, бо там вони чомусь нервували. «Може, що дуб зашумів, заворушив гілками, хоча дивно це було, бо ж без вітру. Спека і тиша, чого ото дубу шуміти? Може, там, на висоті, десь вітер», — подумав Чет і подивився у небо.

— Давай я потримаю коней, а ти піди попий, — сказав Дубківський, який задоволено кректав і крутив мокрою головою.

Чет віддав йому повіддя, пішов до води, а потім різко зупинився. Наче щось згадав. Стояв трохи розгублений, потім повернувся і став дивитися на Дубківського, який тримав коней, намагався їх заспокоїти, а ті тільки більше нервували. Сотник помітив здивоване обличчя Чета.