Розділ 4 Незвичайний полон

— Слухай, а що ти робив би зі скарбами? — спитала Міра, якій просто не лежалося у цій темряві. Краще вже побалакати було, аніж думати, що їх з’їдять.

— Віддав би на благо України, — сказав сотник після невеликої паузи. Вимовив дуже урочисто.

— Що? — спитали хором і Чет і Міра, здивовані такою відповіддю.

— Ну, я ж патріот. Я б віддав скарби на справу незалежності. А собі б узяв зовсім трошки. В мене тут неподалік, в Охтирці, залишилася кохана дівчина, Оксана. Ми досить давно не бачилися, але вона чекає мене, я знаю. Забрав би її звідти і ми б боролися за Україну разом.

— То ти мазепинець? — зрозуміла Міра, яка чула про таких диваків, ще коли жила у дядька Анатоля на Волині.

— Я — патріот України. А ви — ні? — здивувався сотник, наче йому тільки українські патріоти у житті і траплялися.

Міра якось нервово засміялася.

— Ну, я люблю Україну. Дуже. Слухай, то ти знаєш, де можуть бути скарби? — питала вона.

— Яка зараз різниця? Нас же зжеруть, — сумно сказав Дубківський.

— Просто цікаво.

— Я здогадуюся. Але не хочу про це говорити, бо тільки серце крається. Я міг би допомогти Україні, дати гроші на закупівлю зброї, на інші справи. А замість цього потрапив у цей клятий підвал. До людожерів! Про яких все знав! Ну як таке може бути? — краяв себе Дубківський.

Знову загриміли замки.

— Дивно, чого так швидко, — прошепотів сотник.

Знову прийшов Шпала, клацнув запальничкою, узяв свічку.

Наче перевірив тази під столами, вони були порожні. Мусив би йти, але затримався чомусь біля Чета. Щось там тупцював, важко дихав. Потім пішов. Темрява. І тиша.

— Слухайте, а такого ще жодного разу не було, — зауважив за деякий час Дубківський.

— Чого саме? — спитала Міра.

— Щоб ця потвора приходила знову. Цей лисий, він був як годинник, кожні шість годин з’являвся з цеберком їжі. А тут прийшов невчасно, щось там ходив біля вашого товариша. До речі, як його звуть?

— Чет, — сказала Міра, а Чет між тим намагався знайти слабке місце у кайданах.

— Як? — перепитав Дубківський.