Розділ 4 Незвичайний полон

— Чет. Скорочено від Четверга, — пояснила Міра.

— Оце так! А чому таке дивне ім’я?

— Чому, Чете? — спитала Міра. Їй він не міг не відповісти.

— Я — сирота. Мати померла при дорозі. Знайшли мене селяни, які на ярмарок їхали. Трапилося це у четвер, то так мене і назвали.

— А вас як звуть, красуне? — поцікавився сотник.

— Міра. Міра Б’янко.

— Б’янко? А чи не з тих ви Б’янко, у яких були великі помістя на Волині?

— Ні, — відповіла Міра якось роздратовано. Вона не хотіла згадувати про долю дядька Анатоля і його родини.

— Просто рідкісне прізвище, думав, ви…

— Ні! — різко перервала сотника Міра.

— Я знав Анатоля Б’янко, він був великий український патріот, хоча і служив царю. Але він давав стипендії на вивчення української старовини, звичаїв та традицій. Я і сам отримував таку стипендію два роки. Дуже поважна людина. Аби побільше таких, так ми б відбудували незалежну та сильну Україну, — сказав Дубківський. — Він ще ж школи будував по селах, лікарні, щоб знизити смертність серед простого люду. Хоч і дворянин, але так піклувався про людей!

— І знаєте, чим йому відповіли ті люди? — різко спитала Міра.

— Чим?

— Спочатку і пальцем не кивнули, коли вбивали його і родину. Потім пограбували будинок, навіть не подумали поховати тіла вбитих. Потім і взагалі спалили маєток, замітали сліди. Ось така подяка за всі хороші справи дядька Анатоля!

— Не може такого бути! — Дубківський аж закричав.

— Може, — тихо і жорстко сказала Міра.

— Це неправда!

— Правда.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я єдина, хто зміг втекти звідти.