Розділ 4 Незвичайний полон

Тиша. Кілька хвилин.

— То ви таки донька пана Анатоля?

— Племінниця. Я приїхала в гості з Петербурга, потім почалася революція, і я залишилася. А далі прийшли дезертири. Купа п’яних скотів, які вбили дядю, а потім зґвалтували тітку і розстріляли всю його родину. І селяни, ті самі, про яких дядя так піклувався, яким будував школи та лікарні, давав гроші в борг без відсотків, вони не те що не допомогли, вони навіть не сповістили у повіт про те, що відбувається! Сиділи по хатах і чекали, чим все закінчиться. Ось такі ваші селяни! Вони любили дядю, цілували йому руку, дякували, але коли прийшла біда, забули про всі його добрі справи. Але не забули про майно. Вже наступного дня мужики приїхали до будинку дяді Анатоля на возах і почали вантажити все, що можна було вивезти! Спочатку речі, потім меблі, зняли навіть залізний дах! Мені довелося скористатися зброєю, щоб вони хоча б не намагалися стягти з дядька натільний хрест! Ось зброю вони зрозуміли. Тільки зброю! То ні в який народ я не вірю. Бо усякий народ — то натовп, а у натовпу немає ані розуму, ані совісті. Натовпу, як череді, потрібен батіг.

— То ви даремно, Міро, даремно, — аж захлинався від хвилювання Дубківський. — Народ по природі своїй невинний. Він наче дитина. І так само, як дитину, народ можна підштовхнути на щось погане. Ті люди, які спалили будинок пана Анатоля…

— А перед тим пограбували його, а ще перед тим навіть не подумали врятувати від страшної смерті його дружину і дітей!

— О Господи! Я знав і пані Ельшбету, і Мікі, і чарівних дівчаток! Ви точно знаєте, що вони померли? — тремтячим голосом спитав Дубківський.

— Я копала їм могили! До речі, ті дезертири, які вбивали, вони теж не з Місяця впали, вони теж були з народу!

— Народ просто спокусили! Підштовхнули на злочинний шлях! Це зробили жиди! І комуністи! На німецькі гроші!

Коли знову загриміли замки, Дубківський замовчав. Прийшов Шпала, дивився щось біля Чета, ходив навколо, знову перевірив таз, кілька разів торкнувся Чета, аж поки пішов. Знову темрява.

— Жиди, вони як той змій, що спокусив Адама та Єву… — продовжив Дубківський свій монолог.

— Сотнику, мовчіть! — гримнула Міра і потім лагідно звернулася: — Чете.

— Що?

— Ти бачив, як він ходить біля тебе?

— Хто?

— Наш тюремщик.

— Як?

— Як пес навколо сучки.

— Звідки ви набралися таких виразів! — обурено здивувався Дубківський.

— Я пожила деякий час серед народу, — відповіла Міра. — Чете, здається, це наш єдиний шанс.

— Про що ти кажеш?