Розділ 13

— А скільки дітей до вас ходить у школу?

— Усього? Тридцять п’ять.

— І все вміють писати?

— Майже. Я другий рік тут, як школа утворилася. Дітки розумні, швидко схоплюють.

— А скільки заможних?

— Чоловік десять. А що?

Іван Єгорич просвітлів, пожвавішав. Йому раптом здалося, що навіть гасова лампа на тумбі засвітилася яскравим нафтовим світлом. Блиск і позолота покрили старі речі, розставлені в кімнатці. Стомлений, знесилений, Горовий був сповнений гіркоти й печалі. Але тепер у голові промайнула ще одна думка, ніби схопила його за комір і понесла геть із цих темних сільських місць.

— Так, давайте вийдемо, ну, скажімо, на кухню, Катерино, — звернувся він до вчительки. Та здивувалася, але встала й пішла слідом за Горовим. Той зайшов до сусіднього приміщення. Ще одна гасниця витрачала паливо, пелюстка жовтого полум’я, укладена в скляну колбу, відчайдушно тріпотіла. Піч палала жаром. На столі було порожньо. Навколо стрибали півсвіт і півтіні. Як тільки Катря зайшла, Іван прикрив двері, поставив стілець біля столу й сам присів з іншого боку. Трохи помовчавши, він приступив до розповіді — що потрібно зробити і якою ціною. З кожним словом у нього вселялася впевненість, що він зможе перемогти цих нікчемних селюків. Як вони взагалі посміли стати між ним і світлим майбутнім?! Горовий ні перед чим не зупиниться, розшматує всіх, розкидає по землі. Власний план так надихнув його самого, що Іван раптово заусміхався, очі заблищали, а думки стали чистими й холодними, як лютневий сніг.

Наступний ранок почався з хуртовини. Вона стукала у вікна, билася, як причинна. Мороз міцнішав. Село затихло, рідко коли чувся роздратований гавкіт собаки або кострубатий хрип голодного ворона. Ніхто не виходив із хат. Люди сховалися, ніби їх і немає. Горовий прокинувся в доброму гуморі. Так, зараз справи йдуть туго, що й казати, погані справи. Але сьогодні-завтра все зміниться! Він добереться до запасів куркулів, а якщо хтось встане на його шляху — розстріляє. Ні більше, ні менше. Ніхто не сміє йому перечити! Ніхто!

Тут Іван згадав про Василину. Нерозумне бажання знову охопило його. Чоловічий організм, ласий на хіть, відпочивши, давав про себе знати. У кальсонах чоловіча частина підвелася, заскиглила, вимагаючи ласки. Як йому захотілося жінку! Що взагалі коїться в голові?! Усе перемішалося. Обов’язок вимагає, аби він був відданий серцем партії, а плоть вимагає, аби її задовольнили.

— Може, так і треба? Узяти бабу й жити собі на втіху? — раптом подумалося Горовому. У ньому боролися два єства, два почини. Та й що таке життя, як не протиставлення? Якщо Господь і влаштовував землю, то тільки на протиріччях: земля і небо, вода і пустеля, вітер і задуха. Ось і Іван боровся зі своїм звіриним. Бажав великого, а був ласим на мале. Вірив у Ідею, але спокушався на плоть.

— Чортові думки! Хоч кошмари поки не сняться. А ось із Костею потрібно розібратися, — сказав він сам собі й одягнув сірі, сталеві штани.

Ближче до обіду до нього в хату-читальню прийшов Костя. Комсомольці знову повернулися з ранкового походу ні з чим. Двадцять пудів та два десятка курей. П’ять птахів відразу зарубали, приготували. А що? Ротів ціла юрма, жерти всім треба! І вони збирали з селян то зерно, то худобу. Так от, прийшов Костя в той час, коли Іван поглинав курячу ніжку. На столі були розкидані циркуляри, повідомлення, накази, вимоги. Ціла гора паперів. У них наполягали, просили, погрожували покарати за невиконання плану. По всій країні текли струмками такими папірці, розтікалися, починаючи від Кремля, у республіки, столиці, райони, села. Кожен із них — потенційний вирок. І чекає кат на свою жертву, і чекає жертва неминучого. Іншим разом Іван Єгорович матюкався б, рвав і метав, побачивши непокору партії. Він знав, чим це загрожує, і схвалював покарання, адже тільки так можна досягти результату з цими людьми. Адже вони, як стадо баранів, розуміють тільки батіг. Але зараз комуніст був спокійний. Учора до пізньої ночі він розмовляв із Катрею, пояснив їй ситуацію й розповів про план. Ідея Горового надихнула дівчину, вона запропонувала, як найкраще підійти до цього питання. Завтрашній день усе вирішить. Завтра — Рубікон, який Іван перейде й ніколи не зможе повернутися. Він розумів це серцем, відчував, як усе зміниться в одну мить, трапиться щось неймовірне. Для селюків — у фізичному світі, а для нього — у духовному.

Тому зараз він спокійно пережовував куряче м’ясо, запивав чаєм зі срібного підстаканника, відкушував хліб, що кришився в руках. Костя зайшов до приміщення, одягнений у широку куфайку, стояв і сором’язливо м’яв хутряний капелюх, топтався в мишачих валянках.

— А, проходь-проходь, — махнув Іван у бік крісла.

Чолов’яга слухняно сів біля довгого столу. Це колись був панський кабінет. Тоді біля стінки стояли полиці, забиті книгами, а також сервант із чайним сервізом. Велика картина висіла на тлі зелених, трав’янистих шпалер. Але зараз нічого цього не було — полиці стояли порожні, як покинуті нори. Дверцята серванта були давно відламані, від сервізу залишилося два порцелянові горнятка. На місці картини виднівся квадрат більш насиченого зеленого кольору.

— Хочу вам, Костянтине, доручити особливо важливу справу, — сказав Горовий.

— Важливу? Це як? — запитав Костя.

«Ну, бовдур! Розумом не блищить», — подумав Іван, але зовні м’яко й добродушно посміхнувся.

— Це означає, що справа може вплинути на долю країни, — офіційно оголосив він.