Розділ 10

Ще на мить червоноармієць завмер — із напіввідкритим ротом та жахом на обличчі. А тоді повалився, як зрубане дерево. Позаду, хитаючись, стояв Нестор.

Усе це відбулося так швидко, що Шевченко ледь усвідомив. Він кинувся до сусіда, який також повалився в сніг. Старий кожух Нестора набряк кров’ю. Руки були вимазані червоним. Бліде обличчя, по якому проходили глибокі зморшки, здавалося набагато старшим, ніж було насправді. Нестор постарів на всі двадцять років. Федот помацав грудину — долоня вкрилася багряним.

— Несторе, друже! Шо ж це ти? Як же ти?

— Так, сусіде. От так.

— Підемо! Я допоможу тобі вибратися. У мене лікар є знайомий із району. Він врятує!

— Ні-ні. Усе. Закінчилась моя казка. Та й хочу сказати тобі…

— Припини! Ми ще поживемо! Я тобі хату допоможу відновити, господарство. Жінку собі знайдеш. Он скільки в селі.

— …Хочу сказати тобі, шо я так утомився. Немов я коняка, кожен день кудись іду, іду…

— Коняка. Несторе, рідний. Ти можеш вижити. Треба лише додому.

— Дім… Кхе-кхе… Я як той пес, бездомний.

— Так не можна. Людина має жити!

— Я пожив. Усе, досить. Тільки запам’ятай одне…

— Що?

— Ти мені був як син. Кожен раз тебе бачив, а в серці: «Це мій синочок!»

— Ні! Ні! Тільки не так!

— Одного разу ти впав із дерева. Забився. Там у саду, за селом. Я ніс тебе й чув, як б’ється твоє сердечко. Так: тук-тук. І тоді я зрозумів, шо я батько твій, але такий, по душі. Це дивно.

— Ні! Ні!

— Мабуть, ми більше не побачимося. Синку. Ти мій синку, синку, прощавай! Я якось дивно любив тебе, не можу зрозуміти, чому…

— Тримайсь, Несторе. Тримайсь.

Федот бубонів, трусив тіло старого, а той уже закляк. Його водянисті очі зненацька посвітлішали. Погляд зосередився на темній кроні сосни. Потріскані губи зупинилися серед слова. Нестор помер.