Розділ 10

— Хлопці! Нестора вбили! Солдати! Ідуть сюди!

Федот закричав, схопившись за поламане косовище. Здійнявся галас. Хтось кинувся гасити пічку, вилив туди казан води. Піднялася пара. Приміщення заповнилося білуватим туманом. Товариство вивалилося назовні, групами по кілька людей лишаючи халабуду. Хтось кинувся бігти далі, у густий ліс. Деякі впали в сніг, намагаючись сховатися. Кілька чоловіків стояли біля кута споруди й вдивлялись у бік галявини. Попереду пливли тіні, пересуваючись від дерева до дерева. Повстанців помітили.

— Це кінець, — сказав крайній.

Тут позаду нього виступив ще один. У густій темряві не можна було роздивитися, хто то є. Лише імлистий силует, неясні обриси. Раптом ці обриси заворушились, зарухались. Піднялись руки, у яких опинилась мисливська рушниця. «Ба-а-а-х!» — пролунав гучний постріл. Одна з тіней-червоноармійців похитнулася й упала. Зайнявся міцний галас, багато імлистих постатей відокремилось від дерев та побігло в бік халабуди. Наступ продовжився.

«А-а-а!» — почулося з різних флангів. Це «а-а-а!» злилося в один вигук, один звук, одне биття. Десятки тіней кинулися в атаку. Пролунав ще один постріл, тільки тепер уже з іншого боку. Потім третій. Четвертий. Ці постріли ніби вмикали якийсь механізм, що був прихований під білим килимом снігу. Десь крутилися гвинтики, один вал зрушував інший, шестірні чіплялися за зубчики — і механізм працював. Мов у дитячій грі, після пострілу одна з селянських фігур падала, валячись у крижану масу. Селяни гинули.

Червоноармійці, провалюючись у сніг, наступали на останній притулок колгоспних бунтівників. Там стояло п’ять чи шість чоловіків — хіба порахуєш їх у розпалі битви. Вони притулились до стіни, іноді виглядаючи з-за кута халабуди, і тепер знали, що на них чекає.

— Усе! Кінець, братчики! — кричав кудлатий Борис середніх літ. Його пишна шевелюра стирчала з потертого кроликового капелюха.

— Сука! Сука! Сука! — верещав лайливець.

— Тільки не так, — промовив Федот.

Серце билось настільки швидко, що не можна було порахувати удари. Розпалені адреналіном, схвильовані смертями та пораненнями, приголомшені тим, що відбувалося, купка селян притискались один до одного, чекаючи на свою загибель. «Ба-а-х, ба-а-ах», — знову гримнули постріли.

— Якщо побігти назад, вони всіх перестріляють. Треба вперед! — закричав Федот.

— Як? Ти зовсім збожеволів? — пролунав крик у відповідь.

— Вони заходять з усіх боків, сильно розтягнулися. Ми можемо прорватися лише з одного боку, — проторохтів Федот.

— Це самогубство!

— І сидіти тут — теж самогубство! Лише один шанс!

Думати не було часу. Чоловіки приготувалися, у кожного в руках було щось із селянського інвентаря: уламок коси, сокира, серп. Хтось підібрав залізяку та лом.

— Уже час! — заволав Федот і побіг із лівого боку халабуди. За ним — решта. Раптова поява селян збила з толку червоноармійців. Чоловіки вискочили з-за кута з якимось диким ревом, тваринним вереском, несамовитим і лячним. Ті бійці, що знаходилися ближче до споруди, розгубилися, не встигли зреагувати. На їхні голови впали сокири та коси. Чого не зробить людина, аби врятувати своє життя?! Зненацька гречкосії перетворилися на озвірілих варварів, дикий натовп, орду, що змітала все на своєму шляху. І зараз запах крові, звук, з яким ламалися кістки, стогін і крики ще більше розохочували їх. Троє червоноармійців повалилися, укриті багряною рідиною.

— А-а-а-р-р-р! — Тваринний рик, вигук перемоги, первісна частина людини, усе це прокинулося в селянах. Вони, натхненні, кинулися далі — до галявини. Варто лише потрапити туди — і розсіятися. Там їх ніхто не наздожене. Та й не дізнається, хто саме тут був — темрява навколо. Лише й видно сіре та біле…

— Уперед! — кричав Федот. Чоловіки попрямували за ним. Подекуди зав’язався рукопашний бій. Краєм ока Шевченко побачив, як упав Гаврило, придавлений тілом червоноармійця. Не зупинятися! Треба трохи пробігти, головне — відірватися від переслідувачів.

— Бах! Бах! Бах! — Решта бійців продовжила стріляти. І вже було не важливо, хто свій, а хто чужий. Кулі встромлялися в плоть із виразним чваканням, збивали з дерев кору — тріски летіли навсібіч. Навкруги гримало. Один за другим падали селяни. Скільки їх лишилося — двоє чи троє? У темряві пропливали тіні, пересувалися серед сосен. Федот біг першим, зрідка озираючись назад — але не бачив там нікого. Хрускіт придавленого снігу і власне важке дихання заважали дізнатися, що там, позаду. «Хряк!» — повітря розтрощив звук, а за ним — несамовитий крик. Тоді — постріли. Один. Другий. Третій.