Розділ 10

Шевченко трусив труп, смикав мерця й просив його встати. Благав сказати хоч одне слово. Договорити недосказане. Йому так хотілося почути голос Нестора, розпізнати його буркотіння й гунявий акцент. Більш за все в житті він бажав обійняти цього дивного, чудернацького дядька. Федот смикав мертве тіло, яке піддавалось, мов велика лялька. Сльози крапали на руки загиблого, розпливаючись у потоках крові, а тоді майже одразу замерзаючи крижаною, вічною кіркою.

Здалека почувся гомін. Видно, червоноармійці шукали свого. Тіні рухались у його напрямку. Шевченко подивився в глибину лісу. Він обережно поклав тіло свого сусіда й прикрив жахливо чисті очі. Федот підвівся, озирнувся й побіг до пройми. І в ту секунду, як він опинився на освітленому місці, повалив сніг, такий густий, наче гусячий пух. Кошлаті широкі пластівці падали з небес, обліплювали лапате соснове гілля та старі замети, засипали два трупи. Сніг валив і валив, укриваючи спочатку тонким, а згодом пишним шаром сліди втікача, що сховався в лісовій хащі.