Розділ 10

Колишній колгоспник зупинився, обернувся та подивився вдалину. Там у морозній імлі було підозріло тихо. Наче нічого не відбувалося і нині був звичайний сільський день. Так тихо, що чути було, як неподалік гарчить пес. От десь жінка впустила відро, яке гупнулося об поріг. Заплакала дитина. Наче нічого не сталося. Життя тече, мов мед по ложці. На якусь мить Нестору здалося, що дарма він так — біжить кудись світ за очі.

— Може, даремно я… — почав був говорити сам до себе Нестор, як тут прозвучав залп. Із десяток пострілів гучно розлетілося понад селом, мов крики круків. Різкий і несподіваний звук накрив усіх без винятку мешканців села, подібно до грому, і вмить затих.

— Убили, — пробуркотів Нестор, завмер, але потім ще швидше побіг до мисливської схованки.

Коли він добіг туди, чоловіки стояли біля входу й нерішуче тупотіли.

— Шо робити? Як нам тепер вижити? Куди йти?

Вони перелякано гомоніли, сперечалися. Дехто вже казав, що треба повернутися в село. Один пропонував призначити парламентарів. Ще один гарчав та матюкав усе одразу. Але ніхто доладно не знав, як же тепер діяти.

— Хлопці, треба заспокоїтись, — спробував упорядкувати спільноту Нестор.

— Яке там заспокоїтись? Ти постріли чув? Гриця порішили й нас можуть! — зарепетував той, що матюкався.

— Так, так. Треба розміркувати… — спробував ще раз Нестор.

— Сука! Навіщо я тільки вляпався сюди! Сука! Сука! — ще дужче лаявся чолов’яга.

— Так, так. Скільки нас — вісім? Добре — ідемо по чотири в халабуди, а потім побалакаємо, — запропонував Нестор.

Чоловіки загуділи, загомоніли, але менше з тим розійшлися по халабудах. Треба було зібрати дрова для пічки, відшукати запаси. Після — набрати снігу й розтопити на воду. Тоді — зосередитися й поміркувати, що ж врешті робити.

Минула година. Нестор сидів на лаві. Вогонь весело тріщав у пічці, чоловіки розсілися поблизу. Закипів чайник, вони розлили воду в залізні кухлі, кинули по дрібці чабрецю та м’яти. Приміщення наповнив трав’яний аромат. Раптом стало якось по-домашньому затишно.

— От же ж падла. Як у хаті своїй сиджу, тільки жінки не вистача, помацати за цицьки, — пробуркотів лайливець.

— Хе-хе, — відгукнувся інший. — А самогонки пляшку, такої доброї, шо аж очі на лоба лізуть, як вип’єш…

— Жінка та самогонка, от що треба для щастя, — оскалився співбесідник.

— А ще краще по дві! — розвинув думку другий.

— Ага, чула б ці розмови моя жінка, надягла б горня на голову або взагалі б на місці вбила, — захекав любитель лайки.

Але тут при слові «вбила» всі замовкли, напруга повернулася, думки полізли чорні.

— Це радянська влада нас довела, — випалив один із товариства.