Розділ «До своїх»

— Їх більше. Почнемо стріляти, нас почують в укріпрайоні. І впіймають, як тих зайців.

Сказавши це, Леопард подивився на Мозеса. Він досить довго був на цій війні, щоб зрозуміти, як противник запідозрив недобре. І Мозес це теж розумів. Але не почув від командира й слова докору.

— Маємо те, що маємо, — резюмував Леопард. — Треба пробиватися до колектора.

Люди внизу радилися, час від часу вказуючи в бік храму чорними від брудної фронтової роботи пальцями.

— Не пробитися, — сказав Апостроф. — Я відверну їхню увагу, а ви відійдете. Це наш єдиний шанс врятуватися.

— А ти ж як? — запитав Леопард.

— А я від них утечу.

Він спробував усміхнутись і відігнати від себе спогади про Вовка та Вікінга. Зняв із шолома пластиковий чохол із камерою, подав його Леопарду.

— На, командире. Це найважливіше.

І, не намагаючись навіть почути слова заперечення, зі швидкістю блискавки Апостроф збіг униз. Вони почули тріск битих шибок у головній залі храму. Але й сепари його теж почули. Вони метнулися до дверей церкви. Апостроф виявився спритнішим. Він кулею вилетів із храму і просто під носом у майора з курячою ходою помчав за церкву до посадки.

— Укроп, укроп! — закричали військові у дворі й відкрили вогонь з усіх стволів. Часті кулі били майже біля ніг Апострофа, піднімаючи бризки мерзлого ґрунту, але він немов ухилявся від свинцевого граду, петляючи, як прудкий заєць, зацькований псами.

Розпалившись, сепари далі лупили по хлопцеві з усіх стволів. Той, кого називали Ніколаїчем, застрибнув за кермо «німця» і, злісно натиснувши на газ, стартував на перехоплення Апострофа. Той щодуху тікав.

— Сафари, твою мать! — сплюнув майор, підкидаючи ствол. Бійці щедро витрачали свій боєкомплект по рухомій мішені.

Апостроф тікав до посадки, перетворюючись на маленьку цятку. Машина з Ніколаїчем ішла йому навперейми. Офіцер щосили тиснув на педаль газу. Він обертав кермо правою рукою, а лівою натискав на спусковий гачок, обперши автомат на трохи підняте скло. Скло вібрувало, стогоном і вереском повідомляючи нахабному водієві, що в будь-який момент готове розколотись. Але той не зважав на стогін скла і тиснув, тиснув на курок, намагаючись влучити в людину.

Леопард розумів, що в Апострофа надто мало шансів. «Божевільний хлопець, — майнуло в комроти, — але він рятує не тільки нас. Треба донести додому ось це». Рука Леопарда стискала маленьку камеру, а очі продовжували стежити за цяткою, що петляла в полі. І що меншою вона ставала, то спокійніше почувався Леопард. Якщо Апостроф відведе росіян та сепарів від монастиря, то вони зможуть вийти звідси живими.

Ще. Ще зовсім трохи! Біжи, Апострофе, добіжи, чорна цятко, сховайся, зникни в чорних голих стовбурах дерев! Збережи живим і себе, й товаришів.

Але відстань між бійцем і машиною скорочувалася. Залишалося кілька метрів. Один ривок, один стрибок.

І Апостроф уже готувався його зробити. Він перестав петляти й помчав до рятівних дерев найкоротшою відстанню. По прямій. Аж раптом тупий капот автомобіля закрив його від поглядів спостерігачів. А коли машина від'їхала, чорна цятка більше нікуди не рухалася, просто лишалася нерухомою на морозному полі. Люди біля монастиря перестали безладно стріляти. З динаміків сепарських радіостанцій почулася команда, і чоловіки зі зброєю рушили до посадки, що до неї так і не добіг український боєць.

Тепер бігли вони, хоча можна було б сісти на «УАЗик»

і рвонути вперед, до дерев, не витрачаючи сил на безглуздий біг мерзлими донецькими степами. Але, видно, люди в російському камуфляжі вирішили, що не варто зайвий раз заводити чудо поволзького автопрому. Не приведи Боже, відмовить у найбільш незручний момент.