Розділ «Кримнаш»

«То, что с тобой произошло, это как… словно…»

Співрозмовник шукав відповідне порівняння, перебираючи свої улюблені соковиті образи. Цинічний політтехнолог і сибарит, але водночас волелюбний ліберал та естет. Дивна комбінація рис для людини, яка працює на товстосумів. Він грав смислами, пересуваючи їх так, як інші рухають фігури на дошці. Його цікавили гроші. Але більше, ніж гроші, збуджувала думка, що він впливає на певні геополітичні процеси. А наразі, вочевидь, він був щиро здивований. Зрозумів, мабуть, що на процеси впливають зовсім інші люди. Не він. І лишалося тільки змінити крісло головного режисера на звичайний квиток у партері. Це, видається, розуміли і його роботодавці.

Але в часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю трасуючих куль. Політтехнологу хотілося сказати щось яскраве. Він затримав руку журналіста у своїй тонкій долоні і сказав: «Это, как бы точнее сказать, было так, словно мимо тебя пролетала птица гражданской войны и чуть-чуть коснулась оперением».

«Типовий російський ліберал, уся річ саме в цьому, — недовірливо подумав журналіст про співрозмовника. — А російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання».

Узагалі-то, він слухав політтехнолога не надто уважно, думаючи про зламані ребра й результати аналізів. Красиве порівняння сподобалося багатьом із тих, хто стояв і чув цю розмову. У медійній спільноті заведено цінувати гостре слівце і яскраве порівняння, надто коли воно ні до чого не зобов’язує. Але ніхто не міг припустити, що опальний політтехнолог матиме рацію.

Ребра зламалися після першого удару. Гострий біль пронизав правий бік, і в легенях якось різко забракло кисню для вдиху. Він захрипів, ковтаючи залишки повітря.

— Да не хрипи ты! — ліниво й роздратовано кинув здоровань, який зламав йому ребра.

«Весняний асфальт, виявляється, буває теплим», — зробив він відкриття, втупившись у шорстке дорожнє покриття траси Севастополь — Ялта. Він, певна річ, помилявся. Теплою була кров, що стікала на дорогу з вузької рани над бровою. Чолов'яга, котрий його бив, носив черевики зі сталевою пластиною в підошві. «Ткнеш таким черевиком у живіт, і тобі відразу каюк», — згадав він фразу з документального фільму про найманців в Африці, які полюбляли таке взуття. Він дивився цей фільм у ранній юності і навіть не думав, що одного разу, через багато років, життя доведе в дійсності, наскільки чесним був той фільм.

— Ніколи не думав, що потраплю в кіно! — сказав його веселий друг, грецький журналіст Костас, коли за їхньою машиною зчинилася погоня. Спочатку в дзеркалі заднього огляду з’явилися два злих ліхтарі. Потім ще два загорілися голодним вовчим вогнем хижака, що зачув кров. Сидячи в машині, котра безпорадно й загнано тікала від озброєних хижаків, ні він, ні Костас не знали, що їх атакує ціла зграя. Якби вони чули переговори на таксистській хвилі, то, напевне, здивувалися б злагодженості роботи чотириколісних вовків.

«Они почему-то едут медленно, со скоростью сорок-пятьдесят километров в час!»

«Свернули от заправки. Едут в вашу сторону».

«Берите их на кольце. Оружие не применять. Камеру и всю технику убить».

За ними їхали два позашляховики, притискаючи біле «рено» до узбіччя шосе. «Рено» не могло їхати швидше. Бракувало потужності двигуна, щоб витягти на підйом п’ятьох пасажирів та водія і відірватися від переслідувачів. Перед лобовим склом раптом майнула коричнева «дев’ятка», і чоловік у шапці-кубанці з жовто-чорною стрічкою на зеленому камуфляжі люто садонув по капоту палицею. Водій зупинився.

У своєму малолітражному «рено» він віз п’ятьох журналістів. Один — український репортер. Інший — колумніст із грецької газети. З ними молода жінка. Начебто місцева, з Сімферополя. Але вона вже давно працювала на великий київський телеканал і тому раптом стала ворогом для своїх земляків, які повдягали кубанки й начепили стрічки. Саме такі були на куртках міцних молодиків, котрі щойно вискочили зі своїх потужних джипів і обступили біле «рено».

— Выходите! — загорлали вони і для переконливості почали бити кулаками по склу. Виходити дуже не хотілось, але український репортер знав, що це неминуче. Він налічив десяток озброєних здорованів. Вони діяли дуже злагоджено, точно визначали своє місце відносно зупиненої машини преси: навпроти кожних із чотирьох дверей стояло по одному молодикові і ще кілька людей з боку капота й багажника. Український репортер зауважив, що всі вони озброєні однаковими пістолетами.

«Навряд чи це бандити, — промайнула в нього думка. — У тих зброя була б різноманітнішою». До того ж, пістолет Макарова бандити не любили. І, мовби на підтвердження думок, український репортер почув звук пострілу. Добре знайомий «макаровський» виляск. Потім іще один.

Чоловік стріляв в асфальт. «Не для того, щоб убити, а для того, щоб залякати й деморалізувати», — подумав репортер і внутрішньо заспокоївся. Втрачати силу духу він не збирався і водночас розумів, що виявляти зайвий героїзм не варто: проти десятка озброєних людей п’ятеро беззбройних журналістів нічого не зроблять, тим паче що серед п’ятьох була жінка.

Її не зачепили і навіть не поклали додолу обличчям на асфальт. Хоча й могли. Видно, у душах цих хижаків ще збереглися рудименти честі та уявлень про правила доброго тону. Вона стояла і спостерігала те, як журналісту з Греції одним потужним ударом зламали ніс, як били ногою по обличчю та ребрах худорлявого оператора і жбурляли об землю камеру з ширококутним об’єктивом, дуже дорогу штуку, що давала змогу робити неймовірно красиві кадри, якщо потрапляла до рук майстра.

Ці, котрі люто виконували наказ «убить камеру», теж були майстрами своєї справи. І українець здогадався про це, відзначаючи поведінку зграї озброєних хижаків. Вони стояли так, щоб у разі чого прикривати один одного. А отже, таки готові були застосувати зброю на ураження.