Розділ «Одноразовий воїн»

Як назвати цього симпатичного хлопця-росіянина, не знаю. Полонений? Але ж у нас війну з Росією не оголошено. Які можуть бути полонені, якщо немає війни? Може, він просто заблукалий чоловік зі зброєю? Ні, він не заблукав, він їхав у Донецьк, щоб воювати проти України. Утім, і тут є суперечність. Він каже, що проти України нічого не має, а хотів допомогти захистити російськомовних українців від злісних бандерівців, фашистів із «Правого сектора» та іноземних найманців. Те, що сам він в Україні іноземець і майже найманець, на думку йому не спадає.

— Зачекайте тут. Я по одному їх приводитиму, добре?

Офіцер СБУ зустрів нас в управлінні спецслужби в Маріуполі, там, куди привезли полонених бойовиків. Нам дозволили поговорити з ними на будь-які теми. Хоч про війну, хоч про погоду.

— Вас приміщення влаштовує чи пошукати інше?

Я роззирнувся. Два м'яких пузатих крісла, мрія власника двокімнатної квартири в спальному районі, чудово виглядали б на початку дев’яностих, на тлі полірованого серванта з кришталем та глянцевими корінцями класики зарубіжної літератури. Тим часом у вузькій квадратній комірчині, де вікна закладено мішками з піском та ще й зроблено бійниці, буре штучне хутро, гордість закарпатських меблярів, мало доволі дивний вигляд. Але вибирати не випадало. Для мене важлива не кімната, а той, із ким мене в ній залишать наодинці. Або ті.

— Вам кого першого привести?

Першим до кімнати зайшов хлопець років тридцяти. Повні губи, запитальний погляд. Тягне прострілену ногу, спираючись на милиці. Сідає в крісло й розповідає про себе. Нічого особливого. Дмитро. Співвітчизник, із Костянтинівки. Був водієм, став бойовиком. Або ополченцем, як сам себе називає. Його в складі групи з шести осіб відправили шукати найманців на українських блокпостах біля Мар'їнки. Вони були впевнені, що Донецьк обстрілюють фашисти-молодики зі Східної Європи. Так роз’яснювало ситуацію розгубленим містянам місцеве телебачення.

— Вы считали, что украинцы бомбят Донецк? — перепитую його вкотре.

— Я не говорю, что украинцы. Наемники, — впевнено відповідає Діма.

— Ну а какие наемники, кто? — я наполегливо прагну домогтися, щоб він описав образ ворога. Але у відповідь чую невиразне пояснення.

— Я не знаю, я их еще не видел, — після довгої паузи відповідає бойовик Діма.

— Ну а в ваших средствах массовой информации говорят о каких-то наемниках. Откуда они?

Питання виявилося дуже незручним.

— Ну, поляки какие-то там, не поймешь, — каже Діма так, ніби відмахується від настирливого, як муха, питання. І, вслухаючись у власну відповідь, розуміє, як по-дурному вона звучить.

А ще я бачу по його очах, що він починає розуміти: завдання, на яке його послали і яке забрало в нього здоров’я, теж було дурним.

— Узнать, есть там наемники или нет. Услышать говор там иностранный. Засекли нас, начался обстрел, выжило нас три человека из шести.

Вони були одноразовими солдатами. Їх відправляли на завдання, видавши мінімум зброї й навіть не запропонувавши вдягти бронежилета. Коли ті, хто вижив у ході цього безглуздого рейду, розповідали про нього, у мене не лишилося сумнівів, що бойовики змінили партизанську тактику «вдар і тікай» на «вдар і помри». Камікадзе, хай їм грець. Тільки не в курсі, що разом із боєкомплектом одержали квиток в один кінець. Хоча другий земляк, Юра з Чернігова, наче це розумів. Він вовком дивився на мене впритул і, пропустивши повз вуха півтора десятка питань, відповів на єдине.

— Рассчитываете ли вы когда-нибудь вернуться домой? — спокійно мовив я.

I тут він широким жестом рук, скутих сталевими браслетами, різко вказав на підлогу.